Розділ 10

Не знаю звідки вона взялася, але коли я нарешті перестав бачити перед очима самі лише кольорові плями від болю, поруч із Томасом уже стояла якась стара жінка. Згорблена, у вицвілій темній сукні та старому плащі, вона виглядала так, ніби виросла просто з цього лісу разом із соснами. Сиве волосся вибилося з-під хустки й стирчало на всі боки.

Кінь підвівся ще до їхньої появи й тепер стояв осторонь, винувато опустивши голову. Я ж залишався лежати в болоті, не ризикуючи навіть поворухнутися. Нога горіла так, ніби хтось засунув усередину розпечене залізо. Відкинувшись на землю, я подивився в небо, де між розірваними хмарами вже починало пробиватися сонце. Просто чудово. Учора була злива, сьогодні чудова погода, а я лежу посеред болота й намагаюся не знепритомніти від болю. І чому я не послухав Томаса? Чому не зачекав ще кілька днів? Земля б підсохла, дороги стали б кращими, а я не валявся б зараз під конем, розмірковуючи, чи залишиться в мене взагалі ця нога.

У голові одразу почали виникати найпохмуріші картини. Ось я кульгаю з палицею. Ось сиджу біля каміна замість танцювати на балах. Ось якісь надто співчутливі леді дивляться на мене з жалем. Від останньої думки мене пересмикнуло навіть сильніше, ніж від болю. Ні, краще вже нехай ногу відріжуть, ніж терпіти співчуття від столичних панянок.

А може, це взагалі прокляття? Можливо, мене прокляла та кудрява відьма за свій дорогоцінний барвінок. Чим довше я про це думав, тим більше мені подобалася ця версія.

— Мілорде, ви як?

Томас опустився поруч і почав обмацувати мене з такою старанністю, ніби купував коня на ярмарку.

— Якщо ти зараз щось мені зламаєш, Томасе, я тебе звільню.

— Отже, живий, — з полегшенням видихнув він. — Де болить?

— Нога.

Слово довелося буквально видавити крізь зуби. Я відчував, як до очей підступають сльози, і ненавидів себе за це. Не тому, що боявся болю. Біль минає. А ось думка про те, що я не зможу танцювати на зимових балах, чомусь здавалася значно страшнішою.

— Дай-но подивлюся.

Стара навіть не стала чекати дозволу. Вона безцеремонно відсунула Томаса ліктем, опустилася поруч і міцно обхопила мою ногу руками.

Наступної миті я мало не зустрівся з усіма своїми предками.

— Ай!

Мій крик луною прокотився лісом.

— Не верещи, — незворушно пробурчала стара, продовжуючи обмацувати ногу. — Наче тебе різати збираються.

— А ви впевнені, що ні?

Томас раптом підозріло закашлявся й відвернувся. Судячи з того, як затрусилися його плечі, цей негідник сміявся.

Стара ж нарешті відпустила мою ногу й задоволено кивнула.

— Нічого страшного. Звичайний вивих.

Я кілька секунд мовчки дивився на неї.

— Звичайний?

— Саме так.

Тільки тепер вона підняла на мене свої каламутні очі, і щось у її обличчі здалося мені знайомим. Я придивився уважніше до глибоких зморшок, до сивого волосся, до хитрої усмішки, що ховалася в куточках губ.

— Гердо?

Стара голосно розсміялася.

— О, молодий лорд усе ж пам'ятає стару?

— Якщо чесно, я думав, що ви давно померли.

— Дуже чемно з твого боку.

— Я хотів сказати...

— Уже сказав.

Томас цього разу навіть не намагався приховати сміх.

Герда ж підвелася, обтрусила долоні об спідницю й поглянула на мене так, ніби вже все вирішила.

— Ну раз упізнав мене, доведеться тебе вилікувати. Не можу ж я дозволити єдиному онукові графа валятися посеред болота. От добре, що живу зовсім близько.

Після цих слів вона повернулася до Томаса.

— Довезеш його до хижини?