Розділ 9

Коні грузли в болоті, важко переставляючи ноги вузькою лісовою стежкою. Після нічної зливи дороги перетворилися на суцільне місиво, а земля під копитами нагадувала радше кашу, ніж шлях. Будь-яка розсудлива людина залишилася б сьогодні в маєтку, перечекала кілька днів і виїхала б уже тоді, коли дороги хоч трохи підсохнуть. На жаль, після кількох днів бездіяльності я вже готовий був лізти на стіну від нудьги. Маєток виявився значно менш захопливим, ніж мені здавалося дорогою сюди. Управитель говорив лише про податки, дідусь уникав будь-яких серйозних розмов, а слуги дивилися на мене так обережно, ніби я міг будь-якої миті вкусити когось за руку. Тож ще зранку я наказав осідлати двох найкращих коней зі стайні, взяв із собою Томаса й вирушив оглядати землі дідуся, які лежали далеко від маєтку.

— Даремно ми сьогодні виїхали, мілорде, — озвався Томас, стримуючи свого коня біля особливо глибокої калюжі. Він із сумнівом поглянув на темне болото попереду, а тоді перевів погляд на мене. — Ще день-два, і дороги були б кращі.

— Ще день-два, і я б помер від нудьги.

Томас скоса поглянув на мене й важко зітхнув так, ніби давно змирився з моєю впертістю.

— Дуже трагічна смерть.

— Саме так. Напишуть про це баладу.

— «Тут спочив лорд Гордер, переможений бездіяльністю». Протягнув він.

Я не втримався й пирхнув.

— Не глузуй зі свого лорда.

— І не думав, мілорде.

Його обличчя залишалося абсолютно серйозним, але за роки служби я вже навчився розпізнавати той особливий вираз, який означав, що Томас сміється з мене подумки.

Ліс навколо стояв тихий і похмурий. Високі сосни здіймалися до самого неба, між стовбурами клубочився ранковий туман, а в повітрі стояв важкий запах мокрої землі. Принаймні тут було спокійно. Ніхто не намагався сперечатися зі мною через якісь дурні квіти, ніхто не дивився на мене так, ніби я сказав найбільшу нісенітницю у світі, і вже точно ніхто не називав мене ропухою.

Сподіваюся, хоч сьогодні я не натраплю на те кучеряве лихо.

Варто було подумати про Маргарет, як я мимоволі хмикнув. Дивна дівчина. Нахабна, галаслива, абсолютно позбавлена належного виховання й, здається, зовсім не здатна зрозуміти, коли варто помовчати. Я вже збирався подумки перелічити ще кілька її численних недоліків, коли пам'ять раптом підкинула значно менш доречний спогад. Підв'язана вище колін спідниця. Я насупився й сильніше стиснув поводи. З усіх можливих речей пам'ять чомусь обрала саме цю.

— Прокляття.

— Щось сталося, мілорде? — одразу озвався Томас.

— Ні.

— А вигляд у вас такий, ніби сталося.

— Томас.

— Уже мовчу.

Я похитав головою й поплескав свого коня по шиї.

— Принаймні ти розумніший за людей, еге ж?

Кінь ліниво поворухнув вухом.

— Ось бачиш. Навіть не сперечаєшся.

— Можливо, він просто надто вихований, щоб сперечатися зі своїм господарем, — незворушно зауважив Томас.

— Можливо, мені варто було взяти із собою когось іншого.

— Уже пізно шкодувати.

Я саме збирався придумати достойну відповідь, коли з густих кущів збоку раптом вискочила руда лисиця. Майнула просто перед кінською мордою й зникла між деревами так само швидко, як і з'явилася.

Усе сталося за одну мить.

Кінь різко заіржав і став дибки. Я відчув, як напружилися м'язи під сідлом, а потім світ навколо хитнувся.

— Спокійно! Спокійно, хлопче!

Поводи боляче врізалися в долоні. Я натягнув їх сильніше, намагаючись утримати перелякану тварину на місці.

— Та годі вже. Це лише лисиця.

— Тримайтеся мілорде! — Крикнув Томас.

Але кінь вже мене не слухав. Голосно фиркнувши, він рвонув уперед так стрімко, що я ледве втримався в сідлі.

— Мілорде!

Крик Томаса швидко залишився десь позаду.

Гілки свистіли над головою. Деякі боляче били по плечах і руках. Я пригнувся нижче до гриви, намагаючись не отримати сухою гілкою просто в обличчя, й одночасно продовжував безуспішно боротися з конем.

— Стій! Та стій же, клята тварино!

Але налякана тварина вже не зважала ні на голос, ні на поводи. Кінь летів між деревами, не розбираючи дороги, а я з кожною секундою дедалі чіткіше розумів, що все це закінчиться дуже погано.

Попереду промайнув заболочений схил. Я відчув, як копита ковзнули по мокрій землі. Кінь спробував утримати рівновагу, різко сіпнувся вбік, але було вже запізно.

— Ні...

Це слово ледве встигло зірватися з моїх губ.

Наступної миті світ перекинувся догори дриґом. Я побачив лише верхівки сосен, сіре небо над ними й клубки багнюки, які летіли просто мені в обличчя. Потім щось із жахливою силою вдарило мене об землю.

Удар вибив із легень усе повітря, а потім кінь завалився набік.

Я відчув, як його вага притиснула мою ногу до мокрого ґрунту.

Біль прийшов не відразу.

Спершу була лише дивна порожнеча й дзвін у вухах. Потім щось ніби спалахнуло всередині ноги, і гаряча хвиля болю прокотилася всім тілом. Перед очима потемніло. Я різко втягнув повітря крізь зуби й вчепився пальцями в багнюку так сильно, що під нігтями набилася земля.

Десь поруч перелякано іржав кінь. Звідкись здалеку долинав голос Томаса. Здавалося, він кричав щось мені, але слова губилися в шумі крові у вухах.

Я обережно спробував поворухнути ногою.

І одразу пошкодував про це.

Біль був таким гострим, ніби хтось увігнав розпечений ніж просто в кістку. Перед очима спалахнули іскри, а з горла мимоволі вирвався хрипкий крик.