Розділ 8

Перші краплі дощу впали приблизно за годину потому.

Спочатку я навіть не звернула на них уваги, продовжуючи навпомацки викопувати корінці барвінку й складати їх у кошик. Небо вже давно затягнули важкі свинцеві хмари, тому темрява стала майже непроглядною. Земля липла до рук, волосся лізло в очі, а спина боліла від постійного сидіння навпочіпки. Я була настільки зайнята тим, щоб не переплутати молоді корінці зі старими, що пропустила момент, коли дощ із легкої мжички перетворився на справжню зливу.

За лічені хвилини я промокла до нитки.

— Чудово, — пробурмотіла я, відкидаючи мокре пасмо волосся з обличчя. — Просто чудово. Саме так я й уявляла цю ніч.

Вода стікала за комір, просочувала сорочку й неприємно холодила спину. Земля під ногами перетворилася на багнюку, через що я двічі мало не впала просто на свій дорогоцінний барвінок.

І все через одного самовдоволеного аристократа.

Що довше я брела дорогою до хижини, то більше розпалювала себе власними думками.

Якби не Каспіан, я давно повернулася б додому.

Якби не Каспіан, у мене був би ліхтар.

Якби не Каспіан, я не сиділа б пів ночі в овочевій ямі.

Якби не Каспіан, я зараз лежала б у теплому ліжку, а не місила багнюку посеред ночі.

До хижини я дісталася вже перед світанком. Дощ не вщухав ні на мить. Вода стікала з волосся по обличчю, крапала з кінчиків рукавів і хлюпала в черевиках при кожному кроці. Кошик із барвінком здавався важчим за камінь, а я сама почувалася так, ніби мене кілька разів переїхав графський віз.

Штовхнувши двері плечем, я увійшла всередину разом із поривом холодного вітру й одразу почула невдоволене бурчання Герди.

— Зачиняй двері, якщо не хочеш опалювати весь ліс.

У хижині було тепло. У каміні ще тліли вуглини, наповнюючи кімнату запахом диму й сухих трав. Після крижаної зливи це тепло здалося мені майже божественним.

Я мовчки поставила кошик біля столу. Вода одразу почала збиратися калюжею на підлозі.

Герда підняла голову від трав, які перебирала, і уважно оглянула мене з ніг до голови.

— Виглядаєш як мокра курка.

Я стягнула з голови мокру хустку й кинула її на лаву.

— Дякую, що хвилюєшся за мене, — саркастично кинула я, починаючи стягувати мокрий одяг.

— Хто ж тобі винен, що ти плентаєшся як черепаха?

— Це не я черепаха. Це твій дорогоцінний лорд винен.

— А він тут до чого?

Я сердито смикнула мокрий рукав, який ніяк не хотів злазити.

— Цей бовдур підстеріг мене вночі й забрав мій ліхтар.

На старому обличчі не здригнувся жоден м'яз.

— Ось як.

— Саме так, — невдоволено буркнула я.

Я почала скидати мокрий одяг, одночасно розповідаючи про все, що сталося. Про те, як він вистежив мене в саду. Про його безглузді погрози констеблем. Про те, як мені довелося сидіти в старій овочевій ямі, поки він походжав навколо й уявляв себе великим мисливцем на злочинців. І, звісно, про ліхтар.

Особливо про ліхтар.

До кінця моєї розповіді Герда вже відверто сміялася.

— Не бачу нічого смішного.

— А я бачу, — хихикнула вона.

Я обмоталася ковдрою, наче гусінь коконом, і вмостилася біля каміна. Простягнувши руки до вогню, я підкинула кілька дров у жар.

— І що ж тебе так розвеселило?

— Маргарет, ви як пес із котом.

Я сердито насупилася.

— Він просто бовдур. Пихатий і самозакоханий.

— Так, — легко погодилася вона. — А ти точнісінько така сама.

Я аж випросталася на місці.

— Ти зараз жартуєш?

Витріщившись на неї, я навіть забула про холод.

— Я зовсім не така. Ми нітрохи не схожі.

— Ох, дитино, — Герда похитала головою. — Я сліпа, а не дурна. За своє життя я багато чого бачила.

Я закотила очі так високо, що мало не побачила власний мозок.

— Схоже, разом із зором у тебе й розум помутнів, якщо ти бачиш те, чого немає.

Герда лише кивнула, не перестаючи усміхатися.

— Вперше чую, щоб ти про когось так багато говорила. А це вже дещо означає.

Я завмерла посеред руху.

— Що?

— Відтоді як ти зайшла до хижини, ти не сказала ні слова про дощ, ні про барвінок, ні про свої подряпані руки й ноги. Тільки про лорда Гордера.

Я відкрила рота, збираючись заперечити.

І одразу закрила.

Прокляття.

— Це лише тому, що він мене неймовірно дратує, — пробурмотіла я, сильніше загортаючись у ковдру. — Усе. Більше не хочу про це говорити.

Я рішуче підвелася зі свого місця.

— Я йду спати.

— Авжеж, дитино.

У голосі Герди чулося стільки веселощів, що мені захотілося жбурнути в неї подушкою.

На щастя для неї, найближча подушка лежала біля мого ліжка.