Розділ 7

Я лежала на спині й дивилася в зоряне небо, яке поступово затягувало хмарами. Крізь зарості барвінку було видно лише вузьку смугу небосхилу, але цього вистачало. Головне було не ворушитися й дочекатися, поки кроки Каспіана остаточно стихнуть. Через цього божевільного мені довелося ховатися в старій овочевій ямі, яку колись використовували для зберігання буряків і моркви для графських коней. Щоправда, більшість коней старий граф давно розпродав, а овочі тепер тримали в іншому місці, тому яма стояла порожня й заросла травою. Принаймні цього вечора вона виявилася корисною.

Переконавшись, що лорд Гордер нарешті пішов, я вибралася назовні, обтрусила спідницю від землі й сухого листя та невдоволено скривилася.

— Його сад... — пробурмотіла я, перекривляючи його зарозумілий тон. — Ага, звичайно. Тільки він про той сад знає менше, ніж я.

Я озирнулася навколо, збираючись повернутися до роботи, але наступної миті застигла. Ліхтаря не було. Кілька секунд я просто стояла, дивлячись на порожнє місце, де залишила його перед появою Каспіана, а потім повільно заплющила очі й важко видихнула.

— Він ще й ліхтар забрав.

Обурення миттю повернулося з новою силою.

—Звісно, забрав. Як же інакше? Спершу налякав мене до смерті, потім влаштував допит посеред ночі, а тепер ще й залишив у темному саду без світла.  Бо навіщо людині, яка копає коріння серед ночі, ліхтар? — бурчала я собі під ніс, сердито підкочуючи рукави. — Очевидно, мені достатньо буде домовитися з совами, щоб вони підсвічували дорогу.

Небо не поспішало відповідати на моє обурення. Хмари ставали дедалі густішими, а темрява між деревами — глибшою. Опустившись навколішки біля барвінку, я спробувала навпомацки знайти потрібні корінці, але майже відразу зрозуміла, наскільки це безглузда затія.

— І як, скажіть на милість, я маю відрізнити молодий корінець від старого в такій темряві? — невдоволено звернулася я до рослин. — Може, ви ще й розмовляти вмієте?

Барвінок, як і належало пристойному барвінку, зберігав мовчання.

Я фиркнула й почала розгрібати землю руками. Перед очима відразу виникло самовдоволене обличчя Каспіана. Його цей дурнуватий вигляд переможця, ніби він щойно впіймав найнебезпечнішу злочинницю королівства, дратував мене значно сильніше, ніж мав би.

— Ну нічого, лорде Гордере, — пробурмотіла я, викопуючи черговий корінець. — Ти ще пошкодуєш, що забрав мій ліхтар.

На моїх губах повільно з'явилася усмішка. Саме така усмішка, від якої Герда зазвичай починала підозріло придивлятися до мене й ховати свої найцінніші речі.

— Я тобі ще подякую за сьогоднішній вечір. І мені чомусь здається, що тобі ця подяка зовсім не сподобається.