Розділ 6

Я потер перенісся й повільно вдихнув, намагаючись не сказати нічого такого, про що потім пошкодую.

— По-перше, не Каспіан, а лорд Гордер.

Я вимовив це якомога спокійніше й суворіше.

— По-друге, ти зараз поводишся як божевільна.

Мій погляд ковзнув по її постаті, і саме тоді я помітив, що спідниця була підв'язана значно вище, ніж дозволяли будь-які пристойності. Відкриті коліна майнули в світлі ліхтаря.

Я миттєво відвернувся. Щоки чомусь різко запалали.

— І по-третє... — продовжив я, дивлячись кудись убік на дерево, на кущі, на що завгодно, тільки не на неї. — У тебе вкрай непристойний вигляд.

За спиною почувся насмішкуватий пирх.

— О, хто б говорив. Стоїть тут посеред ночі весь розтріпаний, ніби щойно втікав від коханки.

Я насупився.

— Я б не виглядав так, якби не помітив через вікно твій ліхтар.

— То це була засідка?

— Це була пильність.

— Засідка.

Я стиснув щелепи.

— Я вирішив, що це злодії.  Як виявилося, не помилився.

Я був готовий до чергової дошкульної відповіді. До глузування. До того, що вона знову назве мене ропухою або ще якоюсь образливою твариною.

Але у відповідь почув лише тишу. Нахмурившись, я повільно озирнувся.

Маргарет зникла.

На місці, де вона стояла ще мить тому, залишився лише ліхтар і кілька розкопаних корінців барвінку.

Я кліпнув, потім ще раз.

Навколо шелестіло листя, сюрчали цвіркуни, але жодного натяку на кучеряву селючку не було.

— Маргарет?

Тиша.

Я зробив кілька кроків між деревами й уважно в дивився в темряву.

Нічого.

Наче вона й справді розчинилася в повітрі разом зі своїм кошиком. Кілька секунд я стояв посеред саду, відчуваючи себе останнім дурнем. Потім поглянув на покинутий ліхтар.

— Хм... може, вона й справді відьма.

Слова прозвучали настільки безглуздо, що я сам розсміявся.

Утім, згадалися слуги, які смертельно боялися бородавок, дідусь, що захищав і сама Маргарет, яка примудрялася зникати, коли мені здавалося, що я нарешті взяв гору в суперечці.

Усмішка сама сіпнула кутик губ.

— Ні. Просто нестерпна.

Підібравши ліхтар, я рушив до маєтку.

Щоправда, дорогою чомусь кілька разів озирнувся через плече, ніби очікував побачити між деревами кучеряву голову й почути чергову насмішку. На щастя, або ж на жаль, сад залишався порожнім.