Розділ 5

Ніч пахла сіном.

Герда завжди казала, що це вірна ознака дощу, а Герда помилялася рідше, ніж сходило сонце. А це означало, що молоде коріння барвінку потрібно викопати сьогодні. Після дощу воно набере забагато вологи й для відварів уже не годитиметься.

Я швидко підв'язала спідницю вище колін, прихопила ліхтар і вислизнула з хижини.

Територію маєтку графа Колсбера я знала краще за деяких його слуг. У дитинстві я роками пролазила сюди через дірки в огорожі по сливи, яблука й груші. Зрештою старий граф просто махнув рукою на мої набіги й дозволив заходити через головні ворота, заявивши, що лагодити паркани через мене виходить дорожче.

Сад зустрів мене знайомим запахом сирої землі та квітів. Барвінок густо вкривав землю між старими деревами. Його довгі пагони дряпали литки, залишаючи тонкі пекучі подряпини.

Я досі не розуміла, чому він росте саме тут у таких кількостях. Колись барвінок буяв на галявині біля лісу, але одного року раптом зник. На два роки. А потім так само несподівано розповзся садом графа, наче вирішив переїхати ближче до шляхетного товариства.

— Дивакувата рослина, — пробурмотіла я, ставлячи ліхтар на землю.

Опустившись навколішки, я почала обережно розгрібати землю навколо корінців.

Минуло кілька хвилин. Потім ще кілька.

Навколо стояла така тиша, що було чути лише стрекотіння цвіркунів.

Саме тому голос за моєю спиною змусив мене мало не вистрибнути зі шкіри.

— Попалася!

Я смикнулася так різко, що випадково вдарилася потилицею об гілку.

— Ай!

Підскочивши на ноги, я розвернулася й побачила Каспіана.

Він стояв за кілька кроків від мене, схрестивши руки на грудях. Біла сорочка була недбало заправлена в штани, ніби він поспіхом одягався в темряві, а волосся спадало на чоло, надаючи йому менш пихатого вигляду, ніж в день. У світлі ліхтаря його обличчя губилося в тінях, але навіть звідси я відчувала його самовдоволення.

Потираючи потилицю, я скривилася від болю.

— Чого так кричиш? Я мало Богу душу не віддала.

— О, то мені варто було говорити тихіше, щоб не відволікати тебе від твоєї справи? — саркастично поцікавився він.

Я закотила очі.

— Якої саме справи?

— Наприклад, від незаконного проникнення на територію маєтку серед ночі.

У його голосі чулося таке задоволення, ніби він щойно розкрив державну змову.

— Територію маєтку? — перепитала я. — Каспіане, я сюди ходжу довше, ніж ти тут живеш.

— Це не змінює того факту, що ти пробралася сюди потайки.

— Я не пробиралася. Я зайшла через дірку в огорожі.

— Це буквально означає "пробратися".

— Не моя провина, що ви досі її не полагодили.

На мить він замовк.

Я посміхнулася.

Судячи з виразу його обличчя, цей аргумент йому зовсім не сподобався.

— Ти на території мого маєтку посеред ночі, — повторив він уже суворіше. — Цікаво, що на це скаже констебль?

Я примружилася.

— А що саме ти йому скажеш?

— Правду.

— Яку саме?

— Що впіймав порушницю.

— І що ж вона робила?

— Крала.

Я опустила погляд на жменьку викопаних корінців біля своїх ніг.

Потім знову подивилася на нього.

— Каспіане, якщо констебль прибіжить сюди серед ночі через три корінці барвінку, то я почну хвилюватися за стан правосуддя в нашому графстві.

На його губах сіпнувся кутик.

Лише на мить, але я помітила.

— Ти смієшся? — звинуватили я.

— Ні.

— Смієшся.

— Ні.

— Смієшся.

— Маргарет...

— Каспіане...

Він важко зітхнув і потер перенісся так, ніби вже встиг пожалкувати, що взагалі прийшов сюди.

І це чомусь принесло мені величезне задоволення.