Розділ 4

Я мовчки дивився на дідуся через стіл. За останні роки він дуже змінився. Обличчя стало худішим, зморшки глибшими, а колись густе темне волосся майже повністю посивіло. Найбільше мене непокоїв його погляд. Колись у ньому була сила людини, яка звикла наказувати й бачити, як її накази виконують. Тепер же він дедалі частіше дивився кудись повз мене, ніби думками перебував зовсім в іншому місці.

Востаннє я бачив його п'ять років тому, коли він приїздив до нас на північ. Тоді він здавався мені втіленням усього, чим має бути справжній аристократ: гордий, незламний і шляхетний. Зараз переді мною сидів просто втомлений старий чоловік, якого, схоже, більше не цікавили ні маєток, ні його майбутнє. Він спокійно вечеряв, ніби навколо все було саме таким, яким і мало бути, а мене ця байдужість чомусь дратувала навіть більше, ніж занедбаний сад.

— Сьогодні я обійшов увесь маєток, — нарешті промовив я, відкладаючи виделку на край тарілки.

Граф повільно підняв голову й уважно подивився на мене.

— Судячи з тону, побачене тебе не вразило.

Я важко видихнув, провівши поглядом по просторій їдальні.

— Маєток у жахливому стані. Слуг бракує, господарство занедбане, а сад більше схожий на лісову галявину, по якій вільно розгулюють брудні селючки.

Наприкінці я сам не помітив, як пальці сильніше стиснули виделку. Перед очима відразу виникла кучерява нахаба з кошиком у руках, вимазана землею й із тією зухвалою усмішкою, яка дратувала мене значно більше, ніж я був готовий визнавати.

На мій подив, дідусь тихо всміхнувся.

— О, то ти вже познайомився з Маргарет.

Я підвів на нього погляд.

— Отже, тобі відомо, що цією територією безперешкодно блукає якесь непорозуміння?

Граф не голосно засміявся й похитав головою.

— Непорозуміння?

— Саме так.

Він ще ширше всміхнувся, ніби почув щось надзвичайно кумедне.

— Раджу не називати її так при ній.

Я недовірливо підняв брову.

— І чому ж?

— Бо вона не подивиться, що ти лорд, і добряче намне тобі боки.

Я мало не вдавився.

Поспіхом проковтнувши шматок м'яса, я кілька разів кашлянув і витріщився на дідуся.

— Перепрошую?

— Ти почув.

Я ще кілька секунд мовчки дивився на нього, намагаючись зрозуміти, чи він жартує. Судячи з веселих іскорок, що майнули в його очах, — ні. Або, що було ще гірше, він говорив це абсолютно серйозно.

Відклавши прибори, дідусь спокійно витер руки серветкою й лише тоді знову подивився на мене.

— Не смій ображати цю дівчину, Каспіане.

Усмішка зникла з його обличчя так само швидко, як і з'явилася.

— Вона, можливо, не схожа на тих шляхетних леді, до яких ти звик, але серце в неї добріше, ніж у багатьох із них разом узятих.

Я скептично пирхнув і відкинувся на спинку стільця.

— Серце? Ми говоримо про ту саму дівчину, яка назвала мене ропухою?

На обличчі дідуся не здригнувся жоден м'яз.

— Якщо вона назвала тебе ропухою, то, певно, мала причину.

Я обурено випростався.

— Дідусю!

Він неквапливо підніс келих до губ, зробив ковток вина й лише тоді спокійно відповів:

— Що? Я ж не сказав, що вона не помиляється.

Я безсило відкинувся на спинку стільця й підвів очі до стелі.

Неймовірно.

Минув лише один день після мого приїзду, а мене вже образила якась селючка, налякали відьмою і, здається, рідний дідусь остаточно став на її бік.

Я важко видихнув крізь ніс.

— І за що мені все це?