Розділ 4

Я мовчки дивився на дідуся через стіл. За останні роки він дуже змінився. Обличчя стало худішим, зморшки глибшими, а колись густе темне волосся майже повністю посивіло. Найбільше мене непокоїв його погляд. Колись у ньому була сила людини, яка звикла наказувати й бачити, як її накази виконують. Тепер же він часто дивився кудись повз співрозмовника, ніби думками перебував зовсім в іншому місці.

Останній раз я бачив його п'ять років тому, коли він приїздив до нас на північ. Тоді він здавався мені втіленням усього, чим має бути справжній аристократ: гордий, незламний і шляхетний. Зараз переді мною сидів просто втомлений старий чоловік, якого, схоже, більше не цікавили ні маєток, ні його майбутнє.

— Сьогодні я обійшов увесь маєток, — нарешті промовив я, уважно спостерігаючи за його реакцією.

Граф підняв голову від тарілки.

— Судячи з тону, побачене тебе не вразило.

— Маєток у жахливому стані. Слуг бракує, господарство занедбане, а сад більше схожий на лісову галявину, по якій вільно розгулюють брудні селючки.

Наприкінці я мимоволі стиснув виделку сильніше, ніж слід було. Перед очима відразу постала кучерява нахаба з кошиком.

На мій подив, дідусь раптом усміхнувся.

— О, то ти вже познайомився з Маргарет.

— Отже, тобі відомо, що цією територією безперешкодно блукає якесь непорозуміння?

Граф тихо засміявся.

— Непорозуміння?

— Саме так.

— Раджу не називати її так при ній.

— І чому ж?

— Бо вона не подивиться, що ти лорд, і добряче намне тобі боки.

Я мало не вдавився від почутого.

— Перепрошую?

— Ти почув.

Я витріщився на нього, намагаючись зрозуміти, чи він жартує.

Судячи з ледь помітних веселих іскорок у його очах — ні, або, що ще гірше, так.

Відклавши прибори, дідусь витер руки серветкою й уважно подивився на мене.

— Не смій ображати цю дівчину, Каспіане.

Його голос несподівано став серйозним.

— Вона, можливо, не схожа на тих шляхетних леді, до яких ти звик, але серце в неї добріше, ніж у багатьох із них разом узятих.

Я скептично пирхнув.

— Серце? Ми говоримо про ту саму дівчину, яка назвала мене ропухою?

На обличчі дідуся не здригнувся жоден м'яз.

— Якщо вона назвала тебе ропухою, то, певно, мала причину.

— Дідусю!

Він лише спокійно відпив вина.

— Що? Я ж не сказав, що вона не помиляється.

Я відкинувся на спинку стільця й втупився в стелю.

Неймовірно.

Минув лише один день після мого приїзду, а мене вже образила якась селючка, налякали відьмою і, здається, рідний дідусь став на її бік.

І чомусь я підозрював, що далі буде тільки гірше.