Розділ 3

— Я повернулася!

Гучно оголосивши про свою появу, я штовхнула двері хижини ногою й переступила поріг. Усередині пахло сушеними травами, яблуками й чимось таким, що Герда вперто називала ліками, хоча на вигляд воно більше нагадувало болотяну твань.

— Чого верещиш? Я ще не оглухла.

Буркотливий голос долинув із комірчини. За мить звідти вийшла Герда з оберемком сухих трав у руках. Вона примружилася, розглядаючи мене своїми каламутними очима, а тоді перевела погляд на кошик.

— Це все?

Я вже відкрила рота, щоб відповісти, але стара навіть не дала мені такої можливості.

— Чого так мало барвінку принесла? Зовсім розлінилася. Весь ранок десь вешталася, а кошик і наполовину не повний.

Втомлено зітхнувши, я поставила кошик біля столу, схопила яблуко з миски й відкусила такий шматок, що щоки мало не луснули. Лише після цього плюхнулася на стілець, закинула ногу на ногу й невдоволено глянула на Герду.

— Це не моя вина, — пробурмотіла я з повним ротом. — До графа Колсбера приперся онук. Справжнісінький сноб.

Я сердито махнула яблуком у повітрі.

— Він заявив, що барвінок його, а потім узагалі вигнав мене із саду.

Герда завмерла посеред кімнати. Вона повільно опустила оберемок трав на стіл, випросталася й так уважно подивилася на мене, що я вже подумки приготувалася до співчуття.

Даремно.

— Скільки разів я казала тобі не розмовляти з набитим ротом?

Я закотила очі так старанно, що мало не побачила власну потилицю. Поспіхом проковтнувши шматок яблука, я невдоволено фиркнула.

— Оце все, що ти почула?

— Ні. Ще я почула, як ти плямкаєш на всю хижину.

Стара незворушно поправила край фартуха, а тоді задумливо потерла підборіддя.

— Значить, юний Каспіан повернувся.

Я одразу випросталася на стільці.

— Ти його знаєш?

Герда повільно кивнула, але погляд її залишався десь далеко, ніби вона вже бачила перед собою не мене, а когось іншого.

— Пам'ятаю ще хлопчиськом. Він поїхав на північ разом із батьками ще до того, як я тебе знайшла.

На її губах майнула ледь помітна усмішка.

— Славний був хлопчина.

Я так скривилася, ніби відкусила яблуко й натрапила на великого хробака. Навіть опустила руку з недоїденим яблуком і недовірливо витріщилася на стару.

— Ну, за ці роки він явно зіпсувався. Такого зарозумілого й самозакоханого чоловіка я ще не зустрічала.

Герда мовчки подивилася на мене.

Я насупилася.

— Що?

Кутики її губ ледь-ледь сіпнулися.

— Нічого.

Я примружилася.

— Гердо.

Вона незворушно схрестила руки на грудях.

— Абсолютно нічого.

Зір у Герди з кожним роком ставав дедалі гіршим, зате нюх у неї був такий, що будь-який мисливський пес помер би від заздрощів. Вона могла по запаху визначити, чи забула я додати якусь траву до відвару, чи, навпаки, додала зайву. 

Герда знову зазирнула в кошик, трохи поворушила барвінок пальцями й невдоволено похитала головою.

— Барвінку все одно замало.

Я застогнала й безсило відкинула голову назад.

— Та знаю я.

— Треба ще.

Я прикрила очі долонею.

— Знаю.

— Дуже багато.

Я повільно прибрала руку від обличчя й приречено глянула на стару.

— Так, Гердо.

— Сьогодні.

Я важко видихнула й підвелася зі стільця.

— Як сонце сяде, піду й дозбираю.

Герда задоволено кивнула.

— От і добре.