Розділ 3

— Я повернулася!

Гучно оголосивши про свою появу, я штовхнула двері хижини ногою й переступила поріг. Усередині пахло сушеними травами, яблуками й чимось таким, що Герда вперто називала ліками, хоча на вигляд воно більше нагадувало болотяну твань.

— Чого верещиш? Я ще не оглухла.

Буркотливий голос долинув із комірчини. За мить звідти вийшла Герда з оберемком сухих трав у руках. Вона примружилася, розглядаючи мене своїми каламутними очима, а потім перевела погляд на кошик.

— Це все?

Я навіть не встигла відповісти.

— Чого так мало барвінку принесла? Зовсім розлінилася. Весь ранок десь вешталася, а кошик і наполовину не повний.

Втомлено зітхнувши, я поставила кошик біля столу, схопила яблуко з миски й відкусила такий шматок, що щоки мало не луснули.

— Це не моя вина, — пробурмотіла я з повним ротом. — До графа Колсбера приперся онук. Справжнісінький сноб.

Я плюхнулася на стілець і закинула ногу на ногу.

— Він заявив, що барвінок його, а потім узагалі вигнав мене із саду.

Герда завмерла посеред кімнати й подивилася на мене так уважно, що я одразу зрозуміла: зараз буде не співчуття.

— Скільки разів я казала тобі не розмовляти з набитим ротом?

Я закотила очі й поспіхом проковтнула яблуко.

— Оце все, що ти почула?

— Ні. Ще я почула, як ти плямкаєш на всю хижину.

Стара відклала трави на стіл і задумливо потерла підборіддя.

— Значить, юний Каспіан повернувся.

Я одразу зацікавилася.

— Ти його знаєш?

— Пам'ятаю ще хлопчиськом. Він поїхав на північ разом із батьками задовго до того, як я тебе знайшла.

На обличчі Герди навіть з'явилася ледь помітна усмішка.

— Славний був хлопчина.

Я так скривилася, ніби відкусила яблуко і побачила хробака.

— Ну, за ці роки він явно зіпсувався. Такого зарозумілого й самозакоханого чоловіка я ще не зустрічала.

Герда мовчки подивилася на мене.

Я подивилася на Герду.

Герда продовжила дивитися.

— Що?

— Нічого.

— Гердо.

— Абсолютно нічого.

— Гердо!

— Просто дивно чути це від людини, яка одного разу посварилася з козою через капустяний качан.

— Вона перша почала!

— Авжеж.

Я обурено відкинулася на спинку стільця.

Зір у Герди з кожним роком ставав дедалі гіршим, зате нюх у неї був такий, що будь-який мисливський пес помер би від заздрощів. Вона могла по запаху визначити, чи забула я додати якусь траву до відвару, чи, навпаки, додала зайву. Одного разу навіть викрила мене, коли я з'їла половину пирога й намагалася переконати її, що це сусідський пес.

— Барвінку все одно замало, — буркнула вона, знову заглянувши в кошик.

Я застогнала й відкинула голову назад.

— Та знаю я.

— Треба ще.

— Знаю.

— Багато.

— Так, Гердо.

— Сьогодні.

Я важко зітхнула.

— Як сонце сяде, піду й дозбираю.

— От і добре.

Я примружилася.

— А якщо там знову буде той сноб?

На губах старої з'явилася підозріло задоволена посмішка.