Розділ 2

Цей насмішкуватий тон виводив мене з себе. Я ледве стримувався, щоб не схопити її за лікоть і власноруч не виставити за ворота, забувши про всі правила пристойності, яких від мене так наполегливо вимагало виховання.

На щастя, саме в цю мить на стежці почувся тупіт ніг. Схоже, слуги почули наші голоси й самі прибігли на галас.

— Нарешті! — видихнув я. — Ану ж бо, викиньте її з території маєтку.

Я рішуче вказав на замурзану дівчину.

Обидва слуги слухняно кивнули, але натомість лише переглянулися між собою. Жоден із них навіть не поворухнувся.

Я недовірливо примружився.

— Ви що, оглухли? Я наказав виставити її звідси.

Знизу долинуло тихеньке хихотіння.

— А я ж попереджала...

Дівчина навіть не намагалася приховати веселощів. Її дзвінкий сміх знову розлився садом. Не знаю чому, але цього разу він подіяв мені на нерви значно сильніше. Здавалося, ніби хтось навмисне дряпав виделкою по срібній тарілці просто над моїм вухом.

— Не надувайтеся так, мілорде, — промовила вона, ледь стримуючи усмішку. — Вам це не личить. Стаєте схожим на сердиту ропуху.

Я так і завмер від обурення.

А ця нестерпна особа вже випросталася, поправила кошик на згині руки й неспішно рушила до виходу із саду. При цьому вона крокувала з такою незворушністю, ніби не її щойно намагалися вигнати, а вона сама великодушно вирішила піти.

Слуги тим часом продовжували стояти на місці.

Я провів поглядом кучеряву постать, що віддалялася між деревами, а потім повільно повернувся до своїх підлеглих.

— І що це було?

Обидва чоловіки одразу опустили голови.

— Перепрошую, мілорде...

— Ні, серйозно. Я наказав виставити її за ворота. Ви кивнули. Після чого дружно вирішили перетворитися на садові статуї. Може, я чогось не розумію?

Слуги знову перезирнулися.

— Річ у тім, мілорде... — несміливо почав один із них. — Усі знають, що її краще не чіпати.

— Чому?

— Бо вона відьма.

Кілька секунд я мовчки дивився на нього.

— Вона хто?

— Відьма, мілорде, — уже впевненіше повторив другий. — Кажуть, якщо торкнутися її проти волі, тіло вкриється бородавками на сім днів і сім ночей.

Я повільно перевів погляд з одного на іншого.

Потім ще раз. І ще раз. На жаль, жоден із них не виглядав так, ніби жартує.

Заплющивши очі, я важко провів долонею по обличчю.

— Господи...

У голові раптом стало дивовижно порожньо.

— Мене оточують ідіоти.

Слуги винувато втягнули голови в плечі.

— Мілорде, ми просто...

— Ні. Навіть не починайте.

Я підняв руку, зупиняючи чергове пояснення.

— Один старий дід, який закохався в бур'яни. Відьма, що збирає барвінок. І двоє дорослих чоловіків, які бояться бородавок більше, ніж наказів свого господаря.

Я похитав головою.

— І за що мені все це?

Махнувши рукою, я відпустив їх. Слуги не змусили себе чекати й майже миттю зникли зі стежки.

Залишившись на самоті, я ще якийсь час стояв серед старого саду. Навколо тихо шелестіло листя, а барвінок, як і раніше, вкривав землю густим синім килимом.

І чомусь тепер він дратував мене ще більше.

Можливо, тому що відтепер, дивлячись на нього, я бачив не рослину, а нахабну кучеряву дівчину з кошиком і брудом на носі.