Розділ 2

Цей насмішкуватий тон виводив мене з рівноваги. Я відчував, як терпіння тане з кожною її реплікою. Ще трохи — і я справді схопив би це нестерпне дівчисько за лікоть та власноруч виставив за ворота, забувши про всі правила пристойності, яких мене навчали мало не з пелюшок.

На щастя, саме в цю мить зі стежки долинув тупіт ніг. Я озирнувся й полегшено видихнув. До саду поспішали двоє слуг.

— Нарешті! — промовив я, не приховуючи задоволення. — Ану ж бо, викиньте її з території маєтку.

Я рішуче вказав рукою на замурзану дівчину.

Обидва слуги слухняно кивнули. Я  був певен, що за мить ця суперечка нарешті закінчиться. Але вони лише переглянулися між собою й так і залишилися стояти на місці.

Я примружився.

— Ви що, оглухли? Я наказав виставити її звідси.

Поруч тихенько хихикнули.

— А я ж попереджала...

Дівчина навіть не намагалася стримати сміх. Він знову луною розлетівся садом, а мене чомусь роздратував іще більше, ніж кілька хвилин тому.

— Не надувайтеся так, мілорде, — промовила вона, ледве стримуючи усмішку. — Вам це не личить. Стаєте схожим на сердиту ропуху.

Я так і завмер.

Вона ж, ніби нічого особливого не сталося, поправила кошик на згині руки, обтрусила спідницю від травинок і спокійно рушила стежкою до виходу із саду. Йшла неквапливо, навіть не озираючись.

Я провів її поглядом, а тоді повільно повернувся до слуг.

— І що це було?

Обидва чоловіки одразу опустили голови.

— Перепрошуємо, мілорде...

— Ні, зачекайте. Я наказав виставити її за ворота. Ви кивнули. Після цього дружно вирішили перетворитися на дві садові статуї. Я щось пропустив?

Слуги знову переглянулися.

— Річ у тім, мілорде... — несміливо почав один із них. — Усі знають, що її краще не чіпати.

— Чому?

— Бо вона відьма.

Я не вірив своїм вухам.

— Вона хто?

— Відьма, мілорде, — уже сміливіше повторив другий. — Кажуть, якщо торкнутися її проти волі, усе тіло вкриється бородавками на сім днів і сім ночей.

Я повільно перевів погляд на одного слугу. Потім на другого і важко потер обличчя долонею й заплющив очі.

— Господи...

У голові раптом стало напрочуд тихо.

— Мене оточують ідіоти.

Обидва слуги винувато втягнули голови в плечі.

— Мілорде, ми просто...

— Ні. Не треба.

Я підняв долоню, змушуючи їх замовкнути.

— Один старий дід, який не дозволяє чіпати барвінок. Відьма, яка шастає по саду. І двоє дорослих чоловіків, що бояться бородавок більше, ніж наказу свого господаря.

Я лише похитав головою.

— І за що мені все це?

Махнувши рукою, я відпустив їх. Слуги не змусили себе чекати й майже одразу зникли між деревами.