Розділ 1

— Тобто він не дозволяє навіть чіпати старий сад? Що за безглуздя...

Бурмочучи собі під ніс, я рішуче крокував стежкою до старого саду за маєтком. Колись він, без сумніву, був окрасою родинних володінь, але тепер справляв доволі сумне враження. Доріжки давно заросли, дерева ніхто не обрізав, а всю землю вкривав густий килим барвінку, що розповзся під кущами й яблунями так нахабно, ніби саме він був справжнім господарем цих земель.

— Старий зовсім із глузду з'їхав, — невдоволено пробурмотів я. — Занедбав маєток, занедбав сад, половину слуг порозпускав, а тепер ще й забороняє щось тут змінювати.

Увійшовши під затінок старих дерев, я рушив углиб саду. Чим далі йшов, тим більше мене дратували зарості барвінку. Його довгі пагони чіплялися за чоботи, обвивали ноги й уперто не бажали поступатися дорогою. Зрештою мені здалося, що проклята рослина робить це навмисне. Не витримавши, я сердито штурхонув носком чобота найближчий кущик.

— Перестаньте!

Гучний дівочий вигук пролунав так раптово, що я мало не перечепився через той самий барвінок. Озирнувшись довкола, я кілька секунд намагався зрозуміти, звідки долинув голос.

— Мілорде, чи не могли б ви не топтати мої барвінки?

Я повернувся на голос й побачив низеньку кучеряву дівчину з кошиком у руках. Вона була вимазана землею так ґрунтовно, ніби весь ранок провела навколішки на грядках. На щоці темніла смуга бруду, кілька кучерів вибилися з-під хустки, але найбільше увагу привертали великі блакитні очі, які дивилися на мене з таким осудом, наче я щойно зрубав столітній дуб.

— Перепрошую? — здивовано перепитав я. — У якому сенсі ваші? Це ви їх тут насадили?

Дівчина кліпнула, а тоді підняла на мене такий спантеличений погляд, ніби не могла вирішити, чи я жартую, чи справді настільки недалекий.

— Насадила?

Її губи сіпнулися, а наступної миті вона розсміялася. Сміх був дзвінкий, щирий і, що найгірше, абсолютно неконтрольований. Вона сміялася так завзято, що навіть мусила притиснути кошик до живота.

Я насупився.

— Ох, мілорде, — видихнула вона крізь сміх, — ну й вигадали ж ви. Хто ж садить барвінок? Він тут росте відколи я себе пам'ятаю.

Вона витерла сльози з куточків очей, лише сильніше розмазавши бруд по щоках.

— Тоді з якого дива він ваш? — запитав я, відчуваючи, як терпіння починає небезпечно танути.

— Тому що я його збираю.

Я кілька секунд мовчки дивився на неї.

— І цього достатньо?

— Зазвичай так, — серйозно відповіла вона. — Принаймні досі ніхто не вимагав від мене свідоцтва про право власності на барвінок.

Мені знадобилася мить, щоб зрозуміти, що вона знову насміхається.

— А вам ще щось потрібно? — поцікавилася дівчина, побачивши вираз мого обличчя.

— Так. Щоб ви негайно забралися з моєї землі.

Я вказав рукою на вихід із саду, намагаючись надати голосу якомога більше владності.

Дівчина перевела погляд на мою руку, потім на мене і лише тоді похитала головою.

— Це земля графа Колсбера, а не ваша.

Її впертий тон остаточно вивів мене з рівноваги.

— А я його онук, — відрізав я.

— Вітаю.

Я кліпнув.

— Що?

— Ну, якщо ми обмінюємося родинними досягненнями, мені теж варто щось розповісти про своїх родичів?

На кілька секунд я просто втратив дар мови.

— Я не хвалився.

— Авжеж ні, — погодилася вона з такою невинністю, що навіть сліпий помітив би глузування.

Я відчув, як починаю злитися ще більше, хоча не міг зрозуміти чому. Можливо, через її нахабство. Можливо, через те, що вона зовсім не поважає мене. А можливо, через те, що в глибині душі я вже починав підозрювати: ця суперечка її розважає.

— Тож вимагаю, щоб ви негайно забралися звідси, — холодно промовив я крізь зуби. — Інакше я покличу слуг, і вони виставлять вас за ворота силоміць.

На мій подив, дівчина зовсім не злякалася. Вона лише схрестила руки на грудях і уважно оглянула мене з голови до ніг.

— Це буде непросто.

— Чому ж?

— Тому що слуги мене знають.

У її очах затанцювали лукаві іскорки.

— А вас, схоже, ще не дуже.