Розділ 1

— Тобто він не дозволяє навіть чіпати старий сад? Що за безглуздя...

Бурмочучи собі під ніс, я рішуче крокував стежкою до саду за маєтком. Колись це місце, без сумніву, було гордістю нашої родини, та тепер від колишньої величі майже нічого не залишилося. Кам'яні доріжки давно поросли мохом, яблуні ніхто не обрізав уже багато років, а землю густим килимом затягнув барвінок. Він був усюди. Обплітав дерева, каміння, старі лавки й так нахабно розповзався під ногами, ніби саме він тепер володів цим садом.

— Старий зовсім розум утратив, — невдоволено буркнув я, переступаючи через чергові пагони. — Половину слуг порозпускав, сад занедбав, а тепер ще й забороняє тут бодай щось упорядкувати.

Барвінок знову зачепився за чобіт. Я сердито смикнув ногою, але довгі пагони лише сильніше обвили халяву. Важко видихнувши, я нахилився, висмикнув кілька стебел і жбурнув їх убік.

— Та що ж ви такі вперті...

Я зробив ще крок і вже навмисне штовхнув носком чобота найближчий кущик.

— Перестаньте!

Дівочий голос пролунав так несподівано, що я мало не підскочив. Озирнувшись, я кілька секунд не міг зрозуміти, звідки він долинув.

— Мілорде, чи не могли б ви не топтати мої барвінки?

Я повернув голову й побачив невисоку кучеряву дівчину з кошиком у руках. Вона була вимазана землею. На щоці темніла смуга бруду, кілька кучерів вибилися з-під хустки й кумедно стирчали в різні боки, але найбільше мене здивував її погляд. Великі блакитні очі дивилися на мене з таким осудом, ніби я щойно зрубав столітній дуб.

— Перепрошую? — перепитав я, не приховуючи здивування. — У якому сенсі ваші? Це ви їх тут насадили?

Дівчина кліпнула, а тоді так подивилася на мене, ніби щиро засумнівалася в моїх розумових здібностях.

— Насадила?

Її губи затремтіли.

Наступної миті вона голосно розсміялася.

Сміх був такий щирий, що вона аж зігнулася навпіл, притискаючи кошик до живота. Кілька коренів випали просто на землю, але вона, схоже, цього навіть не помітила.

Я відчув, як починаю дратуватися.

— Ох, мілорде... — ледве вимовила вона крізь сміх. — Ну й вигадали ж ви. Хто садить барвінок? Він тут росте по власній волі.

Вона витерла сльози з очей, лише сильніше розмазавши бруд по щоці.

— Тоді чому він ваш?

— Бо я його збираю.

Я мовчки втупився в нею.

— І цього достатньо?

— Зазвичай так, — цілком серйозно відповіла вона. — Принаймні досі ніхто не просив показати свідоцтво про право власності на барвінок.

Я лише тепер зрозумів, що вона  кепкує з мене.

— А вам ще щось потрібно? — чемно поцікавилася вона.

— Так. Щоб ви негайно забралися з моєї землі.

Я простягнув руку в бік виходу із саду.

Вона спочатку подивилася на мою долоню, потім на мене й лише після цього спокійно похитала головою.

— Це земля графа Колсбера, а не ваша.

— А я його онук.

— Вітаю.

Я збентежено кліпнув.

— Що?

— Якщо ми почали обмінюватися родинними досягненнями, то, мабуть, і мені варто розповісти про своїх родичів?

Я кілька секунд просто дивився на неї.

— Я не це мав на увазі.

— Авжеж ні, — кивнула вона з такою щирістю, що стало зрозуміло: саме це вона й робить — глузує.

Я відчув, як пальці самі стискаються в кулак. Дивно... Зазвичай мені вистачало одного погляду, щоб люди замовкали. Ця ж дівчина, здавалося, зовсім не помічала ні мого тону, ні титулу.

— Тож вимагаю, щоб ви негайно залишили сад, — холодно промовив я. — Інакше покличу слуг, і вони виставлять вас за ворота силоміць.

На мій подив, вона навіть не ворухнулася. Лише схрестила руки на грудях, уважно оглянула мене з голови до ніг і ледь усміхнулася.

— Це буде непросто.

— Чому ж?

— Тому що слуги мене знають.

Вона зробила коротку паузу, а тоді її очі весело блиснули.

— А вас... схоже, ще не дуже.