Розділ 17: Біль і Розбиті Надії

17.1. Емоційний відкат

Згодом, як Саша обрав саме Анну, світ довкола ніби припинив рух. Його вибір був як удар. Моє серце, вважалося, розбилося на мільйон дрібних уламків, і кожен з них боляче впивався. Я почувала себе знесиленою, зрадженою і неймовірно тупою дурочкою. Як я могла так помилитися? Як я могла на нього повестися? Я вернулася до гуртожитку, але не могла ні з ким розмовляти. Просто замкнулася у своїй кімнаті, відімкнула телефон і лягла на ліжко, впиваючись поглядом у стелю. Сльози текли без упину, але я не відчувала легкість. Це був момент глибокої гіркоти. Я почувала себе використаною, ніби була лише частиною його або Анниної гри. Моя внутрішня перфекціоністка кричала від болю – я ж так ретельно все планувала, а тут такий повний фейл. Декілька днів поспіль я майже не виходила з кімнати, відповідаючи на стукіт подруг лише глухим "все добре". Я ігнорувала дзвінки, просила дівчат не чіпати мене. Я не могла нормально спати. Їсти. Моя душа боліла, і я не хотіла нікого бачити. Будь-яке згадування про Сашу, про його поцілунок, про його холодний погляд, коли він ішов з Анною, різав гірше за скло. Я просто хотіла зникнути.

17.2. Підтримка подруг

Моє самогубне закриття в собі, певна річ, не залишилося без уваги дівчат. Вони були моєю одною з головних опор в цей час, і їхня підмога була надзвичайно важливою. Мілана була найпершою, хто не стерпіла. Вона вдерлася до кімнати, її обличчя було червоним від гніву.
— Віко, ти чого кисла така?! — крикнула вона, і в її голосі була не злість, а відчай. — Ну й що, що він повів себе як ідіот?! В тебе цих ідіотів ще мільйон буде. Не варто він твоїх сліз! Цей Саша, ця твоя Аня – вони просто грали на публіку! Ти ж розумна дівчинка, ти маєш це спостерігати! Я ж казала, він токсик повний! Ми його… ми його просто забудемо і все!
Вона була готова на все – розібрати університет, організувати Анні публічний скандал. Її емоції були дуже міцними, і це трохи відхиляло мене від особистого болю. Софія, постійно, була більш спокійною і розсудливою. Вона підійшла до мене, сіла поруч на ліжко і притиснула до себе.
— Віко, я знаю, що тобі болісно, — тихо сказала вона. — Це обсолютно нормально. Ти маєш право почувати біль. Це розстроєння, це зрадництво. Але не ховай себе. Ти не тупа і не дурна. Ти просто довіряла йому. А він… він показав своє справжнє обличчя.
Вона розмовляла зі мною до ночі, подаючи руку допомоги. Вона роз’яснювала психологію Анни, її необхідність в увазі та контролі. Вона пояснювала поведінку Саші.
— Ти йому не підходиш, Віко, — сказала Софія. — Ти занадто відверта для його дитячих ігор. А те, що він поплентався з нею… це вже його вибір. І це говорить про нього, а не про тебе. Ти заслуговуєш на краще.
Дівчата заносили мені чай, солоденьке, просто сиділи поруч у тиші, розмовляли. Їхня підтримка була єдиним, що не давало мені повністю зануритися в безодню відчаю. Вони були моїми справжніми опорами. Вони не намагалися мінімізувати мій біль, але вони були поруч, допомагаючи мені крок за кроком виходити з цієї емоційної прірви. І тут я зрозуміла що таке справжня дружба..

17.3. Спроба забути (і фейли)

Через деякий час я прийняла рішення, що харе лежати й страждати по ньому. Мені треба було дати собі спокій. Я вирішила зануритися в навчання. Я розпочала проводити цілі дні в читальні, вивчаючи все підряд, від підручників шкільної програми до художньої літератури. Докладала зусиль, щоб виконувати всі завдання наперед, брала у додаток проєкти. Але це не виручало. Мозок був переповнений цією інформацією, але думки все одно поверталися до Саші, до Анни, до того злощасного вибору. Навіть на репетиціях я була неуважною, і це лише загострювало моє розчарування. Відтоді я вирішила випробувати щось нове. Мілана порадила піти на студентську вечірку.
— Треба розвіятися, Віко! — наполягала вона. — Забудь про всіх цих ідіотів! Тобі потрібно просто відпочити, послухати музику, потанцювати!
Я згодилася, хоча й без особливого запалу. Це була велика, гучна тусовка в клубі неподалік гуртожитку. Музика грала неймовірно гучно, люди витанцьовували, реготіли. Я намагалася віддатися цій атмосфері. Мілана намагалася зазнайомити мене з деякими хлопцями, але мені було відверто байдуже. Я пила якийсь безалкогольний коктейль і просто пильнувала за всім навколо. І тут стався черговий провал. Стараючись пройти через гору з людей, я ненароком спіткнулася і пролила свій коктейль на якогось хлопця. Він виявився досить бридким і почав щось буркотіти, а я відчула себе максимально незграбною і роздратованою. Я зрозуміла, що втеча від болю не працює. Ні навчання, ні розваги не могли заглушити біль в середині. Цей біль був зі мною, і мені доведеться навчитися з ним жити.