Розділ 12: Сімейні Драми та Несподівані Відкриття

12.1. Поява Анни

Напруга в моєму житті досягла свого піку. Влад, Саша, мої сумніви щодо "плану" Влада – все це накопичувалося. Я, мабуть, вже звикла до постійного емоційного хаосу. Але доля, як завжди, вирішила, що цього для мене замало, і підкинула мені ще одне випробування – появу Анни. Моєї старшої сестри. Ми з Анною завжди були як вогонь та вода. Вона — з тих, хто спершу здається м’якою. У неї лагідна посмішка, великі очі з розумним блиском і голос, від якого хочеться слухати ще. Її краса не гламурна й не виклична — вона глибока. Це краса, яка не втомлює, а заспокоює. У її погляді — щось старше за її вік, як у людини, яка вже бачила і світло, і тіні, і вибрала не зламатись. Вона не кричить про свою силу — вона її випромінює. Спокійна, вперта, з гідністю, яка не потребує аплодисментів. Коли вона мовчить — це не слабкість, це вибір. Коли вона сміється — то щиро. Коли вона говорить — то влучно. Її важко збити з пантелику, бо вона знає, хто вона є. Вона не з тих, хто принижує інших, щоб піднятись. Вона піднімається сама — упевнено, крок за кроком. Вона вміє сказати «ні» і не вибачатися за це. Вона знає свою ціну, але не носить її на лобі — просто не дозволяє звертатися до себе інакше, ніж з повагою. У ній — поєднання делікатності й сталі. У неї довгі пальці, якими вона може залікувати або відрізати, якщо треба. Вона прощає, але не забуває. Вона може заплакати — але потім встане, витре сльози, вдихне глибоко й піде далі, навіть якщо трясуться коліна. Бо вона — гарна. І зі стержнем. Я — спокійна. Мене не кидає з крайності в крайність, я не люблю драму заради драми. У моєму світі важливі порядок, чіткість і внутрішня рівновага. Я люблю, коли все має своє місце — речі, думки, люди. Коли плани не зриваються, коли слова зважені, а рішення обдумані. Я — логічна. Я аналізую. Думаю на кілька кроків уперед. Я не піддаюся миттєвим імпульсам просто тому, що «щось відчулось». Але іноді… іноді я все ж слухаю серце. Хоч і не завжди визнаю це. Усередині мене живе та частинка, яка може зробити щось нелогічне — просто тому, що відчуває: це моє. І я дозволяю їй жити. Не часто. Але коли дозволяю — то по-справжньому. Я не завжди правильна. Зате справжня. Можу помилитися, але не зраджу собі. Бо мій порядок — не про контроль. Він про гармонію. І в цій гармонії іноді звучить серце — не голосно, але чітко. Я не ідеальна. Але я цілісна. І саме тому — сильна. Наші стосунки з дитинства були напруженими, сповненими пасивної агресії та її демонстрації "старшинства". Анна з'явилася в Києві несподівано. Просто зателефонувала мені вранці:
— Привіт, мала. Я приїхала до Києва. На пару днів, треба залагодити деякі справи. Заскочу до тебе в гуртожиток.
Мій мозок одразу розгубився. "Анна в гуртожитку?! Це ж катастрофа!" Вона ніколи не розуміла мого вибору, завжди вважала гуртожиток чимось "нижчим" за її стандарти. Вона приїхала ввечері, з гігантською валізою, і виглядаючи так, ніби зійшла з обкладинки журналу. Зайшла в нашу кімнату, окинула її презирливим поглядом.
— Ну що, Віко? Все ще тут живеш? — її тон був сповнений іронії. — Я думала, ти вже давно орендуєш собі пристойну квартиру. Як можна жити в такому… свинарнику?
— Це мій вибір, Анно. І тут мені комфортно.
— Комфортно? — вона засміялася. — Мамочка була б шокована. Вона ж так пишається, що ти така "розумна", а живеш тут…
Мілана, яка була поруч, кинула на Анну злий погляд. Софія ж намагалася зберегти спокій.
— Привіт, Анно! — сказала Софія. — Давно не бачились.
— Привіт, привіт, — Анна ледь помітно кивнула, але її увага була прикута до мене. — До речі, я вчора розмовляла з нашою мамою. Вона дуже переживає за тебе. Каже, ти щось там собі надумала з цим акторством. Вона ж хотіла, щоб ти йшла по її стопах. Юристом вчитися. Казала, ти дуже засмутила її своїми рішеннями.
Цей укол був прямим у серце. Мама завжди була на боці Анни, завжди вважала її "взірцевою донькою", яка не суперечить батькам. Але головне питання чому? Пізніше, коли Анна зайшла в іншу кімнату, я взяла телефон і набрала маму.
— Мамо, привіт. Анна приїхала…
— Ой, Вікуля! — одразу ж почала мама. — Аня така молодець! Приїхала, допомагає мені з паперами. Вона така відповідальна! А ти… ти там як? З цим своїм акторством? Аня каже, що ти дуже змінилася. Я ж тобі казала, що треба думати про майбутнє, а не про ці… дитячі мрії.
Її слова боляче різали. Я намагалася пояснити, що це не "дитячі мрії", що це моє майбутнє. Але вона, як завжди, слухала лише Анну.
— Ну, я просто дзвонила дізнатися, як ти, — мій голос був сповнений розчарування.
— А ти, головне, слухай Аню. Вона ж старша сестричка твоя, вона краще знає, що тобі потрібно. Вона ніколи не наробить дурниць, — додала мама.
Я повісила слухавку, сприймаючи, як мене переповнює образа. Поява Анни одразу ж повернула мене в дитинство, в ті часи, коли я постійно відчувала себе "недостатньо хорошою" порівняно з нею. Коли вона завжди мною командувала.

12.2. Анна помічає Сашу

Якщо моє життя до цього було драмою, то поява Анни перетворила її на справжній блокбастер. Якось ми з дівчатами йшли університетським коридором. Анна йшла поруч зі мною, скептично оглядаючи студентів.
— Ну що, Віко, є тут у тебе якісь цікаві компоненти? — її посмішка була хижою. — А то ти весь час тільки про свої книжки та виступи.
І саме в цей момент повз нас проходив Саша Ковальчук. Він щось обговорював з Богданом, але, постійно, його харизма заповнювала весь простір. Анна миттєво його помітила. Її погляд зупинився на ньому. Я бачила, як її очі заблищали. Вона одразу ж оцінила його популярність, його впевненість, його привабливість. Він був "вигідним об'єктом" у її розумінні. Очікували такого повороту? Я ні.
— Ого! А це ще хто? — вона запитала, в її голосі з'явилася та сама нотка, яку я знала з дитинства – нотка мисливця.
— Це Саша Ковальчук, — пробурмотіла я. — Він з нашого курсу.
Анна не слухала вже мене. Вона йшла йому назустріч, її рухи були граціозними та спокусливими. Вона підійшла до нього, її посмішка була максимально привабливою.
— Привітик! — сказала вона, її голос був м'яким, але впевненим. — Я Анна, сестра Віки. Чула про тебе багато цікавого. Ти, здається, дуже талановитий актор, так?
Саша, який зазвичай був незворушним, здавалося, був трохи здивований її раптовою появою та прямотою. Але він, як завжди, швидко опанував себе.
— Приємно познайомитись, Анно, — сказав він, кивнувши. — Саша.
Анна почала фліртувати з ним на моїх очах, на очах у всіх. Вона торкалася його руки, сміялася з його жартів, кидала на нього ці свої "фірмові" погляди, які завжди діяли на чоловіків безумовно. Вона запитала його про його роль в останній студентській постановці, демонструючи, що "в курсі" його творчості.
— Ти, здається, справді особливий, — промуркотіла вона, дивлячись йому в очі. — Нечасто зустрінеш такого талановитого хлопця. Може, якось сходимо до кав’ярні, випити кави, обговоримо мистецтво?
Я стояла поруч, відчуваючи себе прозорою. Це було так неочіковано та й боляче. Я бачила, як Саша усміхається їй у відповідь. Він був ввічливим, але я помітила, що він не відштовхує її флірт. Він просто дозволяє їй це робити. Можливо, йому подобалася її увага. Або він просто звик до неї. Коли Анна і Саша відійшли, щоб поговорити один на один, Мілана стиснула мою руку.
— Віко, це просто жах! Вона ж тебе провокує! А він дозволяє їй це робити.
Я лише кивнула. Це було не просто провокація. Це було ще одне підтвердження того, що я завжди буду "на другому плані" або “запасним варіантом”.