Розділ 7: Ближче, ніж здається

7.1. Вимушена близькість
 

Моє існування в універі, здавалось, перетворилося на якийсь хитромудрий квест, де кожен наступний рівень був складнішим за попередній. Я вже пройшла стадію паніки, пережила фейли на вечірці, відбилася від Влада і навіть почала розуміти, що до Саші Ковальчука відчуваю щось, що зовсім не вписувалось. І ось, доля ухвалила рішення, додати мені новий виклик: звести нас разом, причому якнайбільш вимушено. Це сталося на парі з історії кіно, яка була, чесно кажучи, такою собі сумішшю завзяття та нудьги. Пан Степан, який, здавалося, любив всім серцем непередбаченість, оголосив про новий проєкт: колективна робота над обдумуванням фільму-нуар.
— І на цей раз, — його погляд ковзнув по аудиторії і зупинився на мені, а потім на ньому. — Групи будуть сформовані несподіванним чином. Завдання — докладний розбір кінострічки, готування презентації та невеликого етюду за її мотивами.
Коли він почав зачитувати списки, моє серце вже чуло якусь підлу мелодію.
— Група номер три: Гордієнко, Савченко, Ковальчук…
Мозок просто: Еrror 404. Савченко та Ковальчук?! Це був якийсь лихий жарт! Я підняла погляд і побачила, як Влад одразу ж посміхнувся своєю самовпевненою посмішкою,подивившись в мою сторону, сповнений натяку. Саша ж… Саша просто був, його обличчя було, як завжди, холодним, але я помітила, як його очі зустрілися з моїми. І в них промайнуло щось, що я не могла розшифрувати. Чи то роздратування, чи то… ну, щось схоже на виклик. Перша зустріч нашої, скажемо "компанії" була призначена в універській читальні. Влад прийшов найпершим, з ноутбуком, купою книг і виглядав так, ніби вже знав усе на світі.
— Привіт, Віко! — він одразу ж присів ближче до мене. — Ну що, будемо трудитися разом! Думаю, ми упораємося на раз-два. Я вже знайшов купу інформації. Цей фільм… "Мальтійський сокіл", так? Класика!
Я ледь хитнула головою, намагаючись не звертати уваги на його надмірну впевненість.
— Мг, класика, — пробурмотіла я.
І тут з'явився Саша. Він зайшов до бібліотеки, і одразу ж весь вайб навколо змінився. Він пройшов повз нас, кинув короткий погляд на Влада, а потім сів за окремий стіл, ніби демонструючи свою самостійність.
— Ну що, команда моє ‘’мрії’’? — його голос був низьким, і в ньому відчувалася легка іронія. — Хто за що відповідає? І давайте без зайвих понтів. Часу обмаль.
— О, Сашко! Ти в курсі, що це буде круто! Ми з Вікою вже обговорили… - Влад одразу ж ожив.
— Ми нічого не обговорювали, — швидко перебила я, не бажаючи, щоб Влад створював хибну думку. Саша ж повільно підняв погляд, і його очі привіталися з моїми. В них знову промайнув той самий вираз, який я вже помічала — суміш чогось нез’ясованого.
— Зрозуміло, — сказав він, потім повернувся до Влада. — Давай без "ми". Кожен працює над своєю деталью. Моя пропозиція: Віка бере на себе аналіз персонажів, Влад — історію створення та вплив на жанр, я — режисерський почерк та візуальний стиль. Етюд обговоримо разом трохи пізніше. Лагода?
Влад на мить збентежився. Його плани на "об’єднану" роботу зі мною, здається, руйнувався
— Ну, я гадав, ми могли б разом… — почав він.
— Думати або гадати будеш пізніше. Зараз час працювати, — відсік Саша. — Чи ти маєш щось проти?
Влад, здавалося, зважив усі "ЗА" і "ПРОТИ", і, зрештою, відступив.
— Ні, я згоден, — пробурмотів він.
Так розпочалася наша вимушена спільна праця. Ми сиділи за одним столом, але кожен був у своєму світі емоцій. Влад безперервно намагався поговорити зі мною, щось там роз’яснити, спитати. Я намагалася його нехтувати, зосереджуючись на роботі. А Саша просто сидів і працював. Тихесенько, зосереджено, але його присутність завжди була відчутня. Гострота між нами трьома була такою сильною, що і не передати словами. І я відчувала, як мої думки та емоції знову й знову повертаються до Саші. Це було триваліше, ніж просто обмін словами, і це змушувало мене мізкувати про нього ще більше.

7.2. Проблиски справжнього "Я"

Наша спільна робота в бібліотеці перетворилася на своєрідне поле битви, де Влад пробував "підкатити" до мене, Саша ігнорував Влада, а я намагалася охороняти хоч якусь подобу порядку. Ми виконували аналіз фільму-нуар, і це вимагало не лише логіки, але й певного занурення в атмосферу. Доречі, зараз спробую коротко описати, що таке фільм-нуар, хто ще не зрозумів. Фільм-нуар — це напрямок у кінематографі, який характеризується песимістичною атмосферою, складними моральними дилемами, візуальною стилістикою з використанням контрастного освітлення та акцентом на людських слабкостях. Нуар часто зображує кримінальні історії з детективними сюжетами, де головний герой часто стає жертвою або підозрюваним. Я думаю, що тепер всі зрозуміли, то ж повертаємося до нашої історії.
Коли ми вже практично завершували теоретичну частину, пан Степан зненацька з'явився в бібліотеці. Він, як завжди, мав цю свою здатність матеріалізуватися з нізвідкіля.
— Ну що, група, як ваші успіхи? — його погляд був пронизливим. — Пам'ятайте, етюд за мотивами фільму — це найголовніше. Тут не потрібен досконалий текст, потрібна істина. Ваші персонажі — детектив, загадкова жінка, підозрюваний… Уявіть себе в цих ролях.
Він почав щось демонструвати, показуючи, як має рухатися "детектив", як "загадкова жінка" має кидати свої погляди. І раптом, його погляд зупинився на Саші.
— Ковальчук, ану ка покажи мені, як би поводився твій персонаж, якщо б він був… на межі емоційного вигорання? Уяви, що ти слідчий, який щойно зіткнувся з нестерпною загибелью.
Саша, який до цієї хвилини просто сидів на лавці, немов висічений зі скелі, раптом змінився. Його лице, зазвичай таке незворушне, на мить стало… безмежним. У його очах промайнула така глибока біль, що я аж загамувала подих. Він неспішно підвівся, його плечі знизилися. Потім він зробив крок уперед, його рухи стали важчими, ніби він ніс на собі тяженний тягар. Він повільно простягнув руку, ніби хотів щось утримати, але вона дрижала. Його обличчя було спотворене душевним болем, і він видав таке зітхання, що я відчула, як мурашки побігли по шкірі. Це було так щиро, так несподівано. Це була не просто сцена, це була людина, яка показувала справжні, сильні почуття. Влад, який сидів поруч, здавалося, теж був приголомшений. Він навіть перестав свої спроби фліртувати, повністю поглинутий виступом Саші. Пан Степан замовк, уважно дивлячись. Через кілька секунд Саша "вийшов" з цієї прекрасної ролі, і його обличчя знову стало будденим. Але цей проблиск його справжнього "Я" вже відбився у моїй свідомості.
— Нічогенько, Ковальчук. Дуже нічогенько. Запам'ятайте цей стан, будь-ласка, — сказав пан Степан, а потім пішов, залишивши нас у тиші, яка була наповнена лише моїми роздумами.
Після цієї миті, коли ми знову почали працювати, я вже не могла глядіти на Сашу так, як дивилась раніше. Його впертість і зверхність ніби вийшли на другий план, віддавши місце цьому несподіваному проблиску його глибини. Він був не просто "крутим хлопцем", він мав у собі якусь іншу, складнішу сторону, яку він ретельно приховував. Це мене змушувало замислитися, хоча було не до того. Наступного дня, під час перепочинку між парами, я зайшла в одну з порожніх аудиторій, де стояв старенький синтезатор. Переважно я уникала таких місць десятою дорогою, але цього разу щось мене затянуло. Я доторкуналася клавіш. І тут я почула музику. Хтось грав. Дуже гарно, дуже милозвучно. Я тихенько підійшла до дверей іншої аудиторії, звідки доносилися звуки. Музика була сумною, але водночас сповненою надії та добра. Я подивилася всередину. За синтезатором сидів Саша. Його очі були закриті, обличчя дуже розслаблене. Він не грав для когось, він грав для самого себе. І ця музика була такою ж, як той біль, що я бачила в його очах в бібліотеціліотеці. Вона була просякнута якоюсь самотністю, якоюсь тугою, але й неймовірною. Це був зовсім інший Саша. Не той, що зверхній, не той, що нахабний. Це був глибокий, талановитий, можливо, навіть трохи вразливий Саша. Ці моменти змусили вибити мене з колії. Я завжди гадала його лише "типовим йолопом", але тепер бачила, що він набагато складніший. Цей "проблиск справжнього Я" змусив мене сумніватися у всьому. Він був не просто мудаком. Він був цікавим мудаком, і це було небезпечно для мого ідеально спланованого життя. Це просто сон, напевно, або ні, я не знаю. Я вже нічого не знаю..