Розділ 5: Перші Залицяння та Дивні Симпатії

5.1. Поява Владислава

Після кількох тижнів занурення тільки в універське життя. Навчання, гуртожиток, дівчата, і, звісно, епізодичні зустрічі з Сашею Ковальчуком, які змушували моє серце робити якийсь дивний ремікс на танець. Але потім у моєму житті з'явився (чи точніше, став надмірно помітним) Влад Савченко. Я вже говорила раніше про те, що стикалася з Владом, пам'ятаю його настирливість і той "порятунок". Тоді я подумала, що це був разовий епізод в моїй історії, який закінчився. Як же я тоді помилялася! Влад почав з'являтися скрізь, де була я. У коридорах, біля аудиторій, навіть в буфеті, де я намагалася знайти найменш шкідливу їжу. Це було так, ніби він мав якийсь вбудований GPS-трекер на мене. Одного дня, я просто сиділа в бібліотеці, намагаючись зосередитись на статті, яка була такою ж сухою, як пустеля. Раптом, хтось присів навпроти мене. Я підняла очі. Це був Влад. Він усміхнувся своєю стандартною, трохи самовдоволеною, трохи самозакохано, але водночас чарівною посмішкою. В його руках була якась товста книга.
— Привіт, Вікусю! — його голос був м'яким, але надто голосним для бібліотеки. — Ти тут одна? Не думав, що ти така… книжкова дівчинка.
— Привіт, Влад. Я зайнята. — Я ледь помітно кивнула.
— Ой, вибач-вибач! — він підняв руки в демонстративному жесті, ніби здавався. — Я просто помітив, що ти сама тут завжди сидиш. А я ось, теж вирішив трохи освіжитися. Шукаю матеріали для свого реферату з права. Думаю про… ну, вплив медіа на судові процеси. Досить цікаво, правда ж?
Я нічого не відповіла. Мені було відверто нецікаво. Я просто хотіла, щоб він пішов. Він, здавалося, не помічав мого небажання спілкуватися. Навпаки, він нахилився ще ближче.
— А тобі допомога не треба? Бачу, ти щось там читаєш… про акторів? Я можу знайти тобі в онлайн-базах купу цікавої інформації. Мої батьки підписані на всі преміум-акаунти. У мене є такі зв'язки!
Його пропозиція про допомогу була… ну реально несподіваною. З одного боку, це було дуже мило. З іншого – надто нав'язливо. Він був таким собі "білим лицарем без коня", який намагався вразити мене своїми можливостями, а не просто щирістю.
— Ні, дякую, Влад, я сама впораюсь, — я намагалася говорити максимально ввічливо, щоб не провокувати його, але й дати зрозуміти, що мені не потрібна його допомога.
— Ну як знаєш, моє діло запропонувати — він знизав плечима, але його посмішка не зникла. — Просто хотів бути корисним. Ти така цікава. І мені здається, трохи самотня. Тут, в універі, треба триматися разом, знаєш? А то ці всі конкуренти…
Він натякав на конкуренцію, на "поганих" хлопців. Я ж пам'ятала його слова про Сашу.
— Ооо, я не самотня. У мене є подруги, — відрізала я.
— Та я ж знаю! Софія, Мілана… Всі вони класні. Але, знаєш, дівчатам іноді потрібен… справжній та вірний друг. Той, хто завжди прикриє спину. Як я, — він підморгнув. — Просто дай мені шанс. Завтра після пар я можу підкинути тебе кудись?
Це вже було ну занадто. Його наполегливість почала мене неймовірно дратувати. Я ж не шукала тут стосунків, тим більше з такими "мажорами" та козлами, як він. Мій перфекціонізм вже почав розробляти стратегію "Як ввічливо позбутися Влада Савченка назавжди". Він був добрим, так, але ця його доброта була з присмаком власності.
— Я завжди ходила пішки, і буду ходити пішки надалі. Дякую. Вибач, мені треба зосередитись, — я повернулася до книги, показуючи, що розмова закінчена.
— Ну гаразд, гаразд. Не буду заважати. Але знай, я завжди поруч. Якщо щось знадобиться, просто скажи. Серйозно. - Він зітхнув.
Він підвівся і пішов, кинувши на мене останній, пронизливий погляд. Я відчула, як напруга спадає з моїх плечей. Влад, схоже, не збирався здаватися, і це було дуже складною проблемою.

5.2. Реакція Віки та подруг

Після чергової "випадкової" зустрічі з Владом у коридорі, я відчувала себе максимально скажемо ‘’не в своїй тарілці’’. Його постійна присутність і нав'язлива "турбота" почали реально виводити з себе. Я ж приїхала сюди, щоб вчитися, а не відбиватися від залицянь. Вечором, під час наших традиційних дівочих посиденьок, я не витримала і вивалила все на дівчат.
— Дівчата, це просто крах! — я жбурнула свій рюкзак на ліжко. — Цей Влад… він просто переслідує мене! Де б я не була, він тут як тут! І постійно ці його: "Ой, а тобі допомогти?", "А може підкинути?". Це ж треш якийсь!
Софія підняла голову від своєї книги з психології, а Мілана, яка, звісно ж, слухала з відкритими вухами, одразу ж зайняла бойову позицію.
— Я ж казала! — вигукнула Мілана, кинувши на стіл свій телефон. — Це класична тактика маніпулятора! Він намагається створити ілюзію "турботи", щоб потім контролювати тебе. Тобі не потрібен такий тип хлопця! Він просто відчуває, що ти сильна, і хоче зламати тебе! Це все про владу, Віко! Патріархальна фігня!
— Так! Ось саме це я і відчуваю! Він ніби намагається… захопити мій особистий простір. Мені це зовсім не подобається! Я йому прямо сказала "ні", а він все одно лізе! — Я відчула, як її слова додають мені рішучості.
— Ну, дівчатка, давайте без крайнощів. Можливо, він просто… недотепний? Він, звісно, наполегливий, але, можливо, це тому, що він справді зацікавлений? Іноді хлопці не розуміють наших натяків. І Віці, можливо, варто спробувати… бути трохи м'якішою з ним? — Софія подивилася на нас.
— М'якшою?! Ти зараз серйозно? Після того, як я йому вже кілька разів відмовила, і він продовжує лізти? — Я приголомшено подивилася на Софію.
— Ну, ні я не кажу, що ти маєш йому відповідати взаємністю, — поспішила пояснити Софія. — Просто можливо, чіткіше пояснити, що ти не шукаєш стосунків. Або, можливо, дати йому шанс? Він здається непоганим, розумний, з хорошої родини…
— "З хорошої родини"?! Оце якраз і є його проблема! Такі, як він, звикли, що їм все можна! Віко, ні в якому разі навіть не думай про таке! Тобі потрібен той, хто цінує твої особисті кордони, а не той, хто їх ігнорує, бо він "з хорошої родини"! — Мілана скривилася.
Я сиділа між двома прірвами. Софія, моя мудра, спокійна психологиня, радила бути "м'якшою" і "дати шанс". Мілана, моя бойова феміністка, кричала "Ні в якому разі!" і "Це патріархат!"
— Я просто… не шукаю стосунків, та і не хочу стосунків зараз, — зітхнула я. — Я ж приїхала сюди, щоб знайти себе, стати акторкою, а не зустрічатися з кимось. Це не в моєму плані. Він просто не розуміє, що я не зацікавлена.
Настя, яка до цього моменту мовчки їла печиво, раптом вставила своє слово.
— Ну так, може, він думає, що ти просто "набиваєш собі ціну"? Деякі хлопці так думають. Особливо, якщо ти така… загадкова і непередбачувана, як ти на сцені.
Я відчула, як мої брови піднялися. Я? Загадкова і непередбачувана? Зазвичай мене описували як "надто нудною" або "занадто серйозну".
Маша, яка, як завжди, була з нами, але в своєму світі, відклала книгу.
— Чисто юридично, якщо людина ігнорує твою відмову і порушує особисті кордони, це вже може бути розцінено як харасмент. Варто бути дуже обережною.
Ця розмова з подругами була такою щирою для нас. Кожна з них давала поради зі свого боку, але всі вони, зрештою, хотіли для мене добра. Я розуміла, що Софія бачила в ньому потенціал, як ніяк, а Мілана — загрозу, а Настя — просто типову ситуацію. І це лише підтверджувало, що моє життя в універі починало насичуватися не лише навчанням, а й ось такими "кандидатами" та історіями, яких я зовсім не очікувала. І ця ситуація з Владом, хоч і дратувала, змушувала мене замислитись: чи дійсно я не шукаю стосунків, чи просто боюся болю, який він може принести?