Розділ 4: Змагання та Незручні Ситуації

4.1. Конкуренція на курсі,

Університет — це не тільки про навчання і завали та провали, а й про конкуренцію. Особливо на акторському курсі, де кожен вважає себе наступною зіркою Голлівуду або, на крайній випадок, театру Франка. Я, Віка Гордієнко, одразу це відчула. Атмосфера була напруженою. Кожен прагнув виділитися, показати себе кращим, аби отримати похвалу викладачів. Але не в кожного це виходило! Наші пари з майстерності актора стали полем бою як на війні. Ми постійно отримували нові завдання, і кожен раз це був дуже стрімкий стрес. Мені, було особливо складно. Я бачила, як інші легко перевтілюються, імпровізують, випромінюють енергію. А я… я все ще боролася зі своєю внутрішньою скованістю. Одного разу, на завданні з партнерства на сцені, де треба було зіграти емоційну сцену з іншим студентом, я опинилася в парі з хлопцем на ім'я Олег. Він був старший за нас, з третього курсу, і вже вважав себе досвідченим актором. Актором Голівуду навіть. Олег був такий собі "тіпа крутий чувак", що постійно намагався перетягнути ковдру на себе.
— Віко, ти маєш віддаватися ролі повністю, розумієш? — він дивився на мене зверхньо. — Ти занадто затиснута. Де емоції? Де життя? Де все це?
Ми репетирували сцену про сварку двох закоханих. Я мала показати гнів, але все, що в мене виходило, це якесь роздратування.
— Я намагаюся, зрозумій мене, — пробурмотіла я, відчуваючи, як мене це дратує. Його повчальний тон просто вибішував. Пан Степан, який спостерігав за нами, раптом перебив:
— Гордієнко, я бачу на вашому лобі написано, що ви потенціал, але ви занадто багато думаєте. Відпустіть себе. Актор не мислить, актор відчуває.
На лобі написано, де? Ці слова боляче вдарили. Я ж так старалася! Після пари я сиділа в аудиторії, відчуваючи повне розчарування. Якоїсь миті я подумала: може, батьки були праві? Може, акторство – це дійсно не моє? В цей момент до мене підійшла Софія.
— Що сталося? Ти знову засмучена через Степана?
— Не тільки. Це просто… так важко. Всі такі талановиті, такі вільні. Вони дуже добре це відчували, а я як завжди думала. Я як дерев'яна. І цей Олег постійно мене повчає як малу дитину. - Я зітхнула.
— Олег сам по собі неймовірна душнила, не звертай на цього уваги, — сказала Софія. — Він просто хоче самоствердитись за твій рахунок. А щодо інших… кожен має свій шлях. Ти просто інша. І це не погано. Ти щира сама до себе і це головне.
Її слова заспокоїли мене. Можливо, вона права. Можливо, мені просто потрібен час, щоб знайти свій шлях у цьому шаленому акторському світі. Конкуренція була жорстокою, але я не збиралася здаватися.

4.2. Рольові ігри та Саша

Життя в унвері було суцільним квестом, і щодня з'являлися нові рівні складності. Після мого "провалу" з Олегом, пан Степан вирішив "перетасувати" пари для наступного завдання — зіграти "сцену конфлікту". І, звісно ж, моєю новою парою став він. Олександр Ковальчук. Світ, здається, вирішив, що мені недостатньо проблем і вирішив додати. Коли пан Степан оголосив наші імена, я відчула, як усі погляди в аудиторії втупилися в нас. Саша, як завжди, зберігав свою незворушність. Я ж, мабуть, почервоніла, як стиглий помідор. Це ж просто капець. Ми мали зіграти сцену сварки, але з ним! З цим... від якого моє серце вже і так вистрибувало з грудей, але не від пристрасті, а від нервів. Ми почали репетирувати. Це було… трохи дивно. Він був професіоналом, це точно. Легко перевтілювався, його погляд ставав таким пронизливим, що мені було реально некомфортно. Він говорив свої репліки низьким голосом, що проникав у саму душу, і я відчувала, як мої руки починають тремтіти. Мій мозок кричав: "Віко, це просто роль! Не ведись!" Але тіло, схоже, не слухалося. Я мала грати образу, а він — холодну байдужість, яка ранить більше, ніж будь-які слова.
— Гордієнко, ви занадто напружені! Це конфлікт, а не розмова про погоду! — голос пана Степана був гучним, і він розбив нашу "магію" на сцені. — Ковальчук, покажіть, що вам не байдуже, що ви її раните!
Саша посміхнувся, і це була та його усмішка, від якої в мене щось всередині переверталося.
— Слухай, Віко, — сказав він, нахилившись ближче. Його голос був тихим, але я відчувала кожне слово. — Тобі треба розслабитись. Просто уяви, що я… той, хто тебе реально вибішує, і ти маєш показати, як тобі боляче. Твоєму персонажу боляче від мого.
Не мені, а моєму персонажу. Його слова, які мали б мене розслабити, навпаки, я ще більше почала нервувати. Він реально мене вибішував! Я відчувала, як моє обличчя знову горить.
— Я… я намагаюся, — прошепотіла я.
— Намагаєшся, але не відчуваєш, — він відповів, і його погляд був такий… пронизливий. — Подивись мені в очі, прошу. І просто… відчуй образу, розчарування. Не думай про репліки. Думай про те, що твій персонаж відчуває до мого.
Я подивилася йому в очі. Вони були як криниця, що була повна води. І раптом щось клацнуло. Я відчула цю роль. Я відчула цю образу, яку, можливо, і сама відчувала до нього, до його зверхності. Моє тіло стало слухатися. Я зробила крок до нього, і сказала свою репліку голосом, якого раніше в собі не чула:
— Як ти міг… після всього, що було? Ти ж знаєш, як мені боляче.
На його обличчі промайнув якийсь дивний вираз. Це був не просто акторський вираз. Це було щось справжнє. І в цю мить я зрозуміла, що граємо не лише ми, а й він. Сцена завершилася. Пан Степан кивнув.
— Непогано. Нарешті з'явилося життя. Працюйте й надалі.
Коли ми відійшли від сцени, Саша ледь помітно посміхнувся мені.
— Ну що, Гордієнко? Було не так вже й страшно, правда?
Я промовчала. Страшно дуже було. Але не так, як я думала. Це було страшно, тому що я відчувала щось. І це "щось" мені зовсім не подобалося, бо руйнувало всі мої плани. Ця сцена лише підтвердила, що між нами була якась дивна хімія, щось, чого я боялася і водночас хотіла. Хімія, що за дурниці... або ні?