Розділ 3: Неочікувані Зустрічі та Перші Фейли

3.1. Паніка першокурсника

Цей ранок почався, як зазвичай, з гуркоту з коридору і дивних звуків з кухні. Але для мене, Віки Гордієнко, він виявився справжнім чек-поінтом. Я мала підготувати етюд для майстерності актора – "Зустріч після довгої розлуки". І, звісно, я забула про нього. Зовсім, повністю. Вилетіло з голови, як останній нерв на сесії. Я прокинулася від криків Софії:
— Віка! Ти ж маєш бути через півгодини на парі у пана Степана! І ти ж мала показати щось сьогодні!
Моє серце впало кудись у район п’ятки. Ні, не так. Воно просто вилетіло з грудей і полетіло шукати вихід. Я підскочила з ліжка, як ошпарена.
— Що? Що ти кажеш? — мій голос був тонким, наче нитка, що ось-ось порветься.
Софія дивилася на мене з жалем, змішаним з легким шоком.
— Ти забула? Сьогодні ж твій день! Ти ж так готувалася, Віка! Ну, принаймні, я думала, що готувалася.
Мій перфекціонізм, який зазвичай був моєю суперсилою, зараз просто мене вбивав. Я ж ніколи нічого не забувала! Я завжди мала все під контролем! І ось, перший справжній фейл, який відчувався, як кінець світу. Мозок видавав помилку 404. В кімнату зайшла Мілана, з кружкою кави, яка вже виглядала втомленою.
— Що тут за кіпіш? Хтось вже відмовляється від навчання? — вона кинула погляд на моє панікуюче обличчя. — Ого, Гордієнко, що з тобою? Таке обличчя, ніби ти побачила, як патріархат захопив твою каву.
— Я забула про етюд! — випалила я, а на очі навернулися сльози. Це був жах. Я не могла дозволити собі бути такою незібраною. Моя репутація "ідеальної студентки" була під загрозою. А головне, я відчувала себе такою дурною.
— Ну, і що? Це ж не кінець світу. Пан Степан, звісно, може погризти, але він же не з'їсть тебе. - Мілана підійшла, поставила кружку на стіл.
— Ти не розумієш! Я ж перфекціоністка! Я не можу просто так… провалитися! — я відчувала, як напруга зростає, дихати та жити ставало важко.
— Дивись, Віка, заспокойся. Глибокий вдих, повільний видих. Це всього лише етюд. Ти ж акторка, можеш імпровізувати? - Софія підійшла до мене, поклала руку на мою руку.
— Імпровізувати, жартуєш? Я?! Я і імпровізація — це як кінець світу! Повні протилежності! — я почала ходити по кімнаті. — Мені треба сценарій, мені треба репетиції, мені треба все знати наперед! Я не можу просто вийти і… і щось там «відчути»!
— Слухай, а що, якщо твоя мрія — це втекти від цього всього? Просто покажи, як ти панікуєш, бо забула про етюд. Це буде найщиріша імпровізація. Пан Степан оцінить. Чи не оцінить. В будь-якому випадку, ти покажеш справжні емоції. А це ж головне, хіба ні? - Мілана закотила очі, але потім посміхнулася.
Я зупинилася. Подивилася на неї. В її словах була частка іронії, але й частка здорового глузду.
— Ти гадаєш? — мій голос все ще тремтів.
— Я думаю, що треба щось робити, бо часу обмаль. Або ти йдеш туди і намагаєшся викрутитися, або тебе з'їдять без солі. Вибір за тобою, — Мілана взяла свою каву. — Головне, пам'ятай: це твій перший семестр. Тут кожен другий тупить.
— Мілана права. Це твій шанс показати, що ти можеш бути гнучкою. Просто спробуй перетворити паніку на частину етюду. - Софія кивнула.
Ці всі слова трохи заспокоїли мене. Може, вони й праві. Може, це мій шанс не просто провалитися, а… показати себе з неочікуваного боку. Але страх все одно сидів десь глибоко. Я зітхнула, намагаючись зібрати думки до купи. Це був мій перший справжній бій у цьому новому житті.

3.2. Допомога поруч

Паніка — це коли твій мозок кричить "SOS!", а тіло не хоче слухатися. Я стояла посеред кімнати, відчуваючи себе розчавленою власною забудькуватістю. Етюд. Мрія. Все це мішалося в голові в якийсь незрозумілий шум.
— Так, пані Гордієнко, збирай себе докупи! — голос Мілани був різкий, але він привів мене до тями. Вона вже підійшла до моєї сумки і почала ритися в ній, шукаючи, мабуть, хоч щось, що нагадувало б про акторську майстерність. — Де твій зошит з ідеями? Ну, ти ж завжди щось писала, я ж бачила!
— Я… я нічого не писала саме для цього етюду, — прошепотіла я, відчуваючи, як обличчя горить від сорому. — Я думала, що маю ще час. У мене все за планом, розумієш? А це… це просто капець!
— Все добре. Ми це розрулимо. Так, часу мало, але це не вирок. Ти ж сама казала: "Я не можу просто так провалитися". От і не провалишся. - Софія підійшла до мене, поклала руку на плече. Її дотик був спокійним, заземляючим.
— Але як?! Що я скажу Степану? "Вибачте, пане, моя перфекціоністка забула про домашнє завдання, бо надто багато думала про те, як не розплескати чай по коридору?" — сарказм був моєю захисною реакцією, коли я була в паніці.
Мілана витягнула з-під купи одягу мій зошит.
— О, ось щось є! — вона швидко гортала сторінки. — Дивись, тут якісь твої малюнки… Ідеї для етюдів… Щось про свободу? Про пташку в клітці? Це ж твоя мрія, Віка! Бути вільною!
— Це ж просто якісь мої замальовки! — я махнула рукою. — Це не готовий етюд!
— А хто сказав, що той етюд має бути "готовим"? — Мілана підняла брову. — Може, твоя мрія — це і є ця боротьба? Ти ж хотіла бунтувати! От і бунтуй зараз! Покажи, як ти борешся з цією системою, яка тебе вбиває! Покажи, як ти хочеш вирватися з цих ланцюгів!
Я подивилася на неї. В її очах горіла іскра. Вона бачила щось у моїх хаотичних замальовках, чого я сама не помічала.
— Це… це про мене? — запитала я, відчуваючи, як мої думки починають крутитися в іншому руслі.
— А про кого ще? Ти ж сюди приїхала, щоб бути вільною пташкою, щоб не бути юристом, як дядя Сашко, — Мілана посміхнулася. — Покажи, як ти розриваєш ці ланцюги. Ти ж це відчуваєш, так? Цю внутрішню боротьбу.
— Це може бути дуже сильно. Ти можеш показати свою справжню емоцію, Віко. Те, як ти намагаєшся бути супер ідеальною, але тебе тягне до чогось іншого. Пам'ятаєш, як ти казала, що перфекціонізм – це захист? От і покажи, як ти знімаєш цей захист, хоча б на мить. - Софія кивнула.
Я відчула, як адреналін трохи починав відступати, поступаючись місцем якійсь дивній суміші страху і натхнення. Вони були праві. Це було моїм життям. Моєю реальністю. Моєю мрією боротися за свою свободу.
— Але як? Я ж не вмію імпровізувати! Ну це зовсім не про мене! — я все ще панікувала.
— А ти не імпровізуй, ти просто будь собою! — Мілана схопила мене за руки. — Ти ж сама в шоці, що забула! Ти ж сама відчуваєш цю паніку! От і покажи її! Покажи, як ти намагаєшся втекти, як тебе щось тримає, а потім ти... ти вириваєшся!
Вона почала показувати якісь рухи, смішно махаючи руками, ніби намагалася звільнитися від невидимих кайданів. Софія посміхнулася і приєдналася, показуючи більш граційні рухи.
— Дивись, — сказала Софія, — спочатку ти затиснута, боїшся, щось тебе тягне назад… А потім ти знаходиш сили. Нехай етюд буде про ‘’Мрію’’. Можливо, в цьому етюді твоєю "мрією" буде просто спроба бути собою, подолати свій страх.
Ми почали бігати по кімнаті, намагаючись відтворити цю імпровізацію. Мілана кидала мені фрази: "Ти в кайданах! Ти боїшся! Але ти хочеш літати!" Софія допомагала мені знайти правильні рухи. Мої руки тремтіли, але я відчувала, як в голові вимальовується якась картинка. Це був хаос, але контрольований хаос, який я створювала сама.
— Так, а тепер супер швидко! — скомандувала Мілана. — Треба щось надіти, що не буде тебе "затискати"! Твої ідеальні кофтинки не підійдуть.
Вона витягла з моєї шафи якусь стару, широку футболку, яку я брала для сну.
— О, це ідеально! Вона ж така вільна, як і ти доречі! — Софія кивнула.
Я швидко переодяглася. Ми бігли коридорами гуртожитку, я відчувала, як моє серце вистрибує, але це вже був не лише страх, а й якийсь азарт, мабуть.
— Головне, пам'ятай: це твій етюд. Це тільки твоя мрія. Твоя правда, — сказала Софія, коли ми вже були біля дверей аудиторії.
Мілана поплескала мене по плечу.
— Порви їх там, міс Гордієнко! І не думай про те, що скаже Ковальчук. Він все одно мудак.
Я глибоко вдихнула. А потім видихнула все, що було. Всередині все ще тремтіло, але я відчувала себе трохи сильнішою, ніж дві хвилин тому. Я була готова до цього бою. Моя мрія, мій фейл, моя імпровізація. Двері аудиторії, що вели до моєї долі, здавались величезними, як ворота замку. Кожен крок був важким. За спиною я відчувала погляди Софії та Мілани — їхню підтримку, але й мої власні внутрішні демони, що кричали про неминучий провал. Мій перфекціонізм шепотів: "Ти не готова. Ти завалиш це." Але я не можу це все залишити, це моя МРІЯ. Ми зайшли. Так-так, зайшли. Аудиторія вже була наповнена. Я швидко глянула вперед і, звісно, побачила його. Саша сидів у першому ряду, трохи відкинувшись на спинку крісла, з абсолютно байдужим виразом обличчя. Його друзі, Андрій і Богдан, були поруч. Богдан, як завжди, кинув на мене цей свій зверхній погляд.
Пан Степан, викладач з майстерності актора, стояв біля велечезної дошки, його погляд був зосереджений і трохи втомлений. Він подивився на мене.
— Гордієнко, ваша черга. Ваш етюд " Зустріч після довгої розлуки ".
Моє серце, здавалося, десь зникло. Все, це кінець. Це провал. Я вийшла на середину, відчуваючи себе такою крихкою. Мої руки були вологими, а в голові паморочилося. Дивлячись на обличчя пана Степана, я бачила лише його очі, які, здавалося, проникали мені в душу. І я почала. Я не пам'ятала, що саме говорила. Слова просто лилися.
— Зустріч після довгої розлуки… — мій голос тремтів, але я намагалася його контролювати. — Вона… вона така… не ідеальна. Вона не схожа на картинки з журналів. Вона вся в тріщинах, іноді з неї сиплеться пил.
Я почала показувати руками, як я намагаюся щось утримати, але воно вислизає. Як я хочу контролювати, але все йде шкереберть. Я рухалася хаотично, як людина, що заплуталася в невидимих нитках. Це був не "етюд", це був фейл. Моя паніка, мій страх провалитися, моє бажання бути ідеальною і водночас звільнитися від цього тиску.
— Я хочу щоб… — я задихнулася. — Хочу щоб… ці стосунки були ідеальними. Але щось постійнорозриває. На шматочки.
Потім, як мене й навчила Мілана, я почала показувати, як я хочу вирватися. Мої рухи стали різкішими, відчайдушнішими. Я боролася з невидимими кайданами, дихала важко, а на обличчі, мабуть, була написана вся гамма моїх почуттів — від відчаю до надії. Цікаво це було смішно дивитися зі сторони? Напевно, дуже. Я дивилася на викладача, намагаючись знайти в його очах відповідь, але він був незворушний. А потім мій погляд випадково натрапив на Сашу. Він не дивився у телефон. Він дивився на мене. ВІН НА МЕНЕ ДИВИВСЯ. І в його погляді не було ані зверхності, ані байдужості. Була… зацікавленість. І щось ще, що я не могла розшифрувати. Ходячий ребус, блін. На мить наші погляди зустрілися, і я відчула, як по тілу пробіг струм. Ця мить тривала, можливо, секунду, але для мене це була ціла вічність. Це дало мені якусь дивну енергію. Я продовжила, вже з більшою впевненістю.
— Зустріч після довгої розлуки - це нереально складно. Це коли ти сидиш в клітці не зная, чи він повернеться, чи вже зник назавжди. Ця стіна між нами., — я "розбила" уявну стіну перед собою, а потім звалилася на підлогу, ніби звільнившись від важкого тягаря, і зігнулася в позі ембріона. А потім, повільно, почала підійматися, ніби відроджуючись, з очима повними рішучості.
Запала тиша. В аудиторії стояла майже гробова тиша. Я вже повністью задихалась. Пан Степан мовчав. Його погляд був пильним. Він повільно підійшов до мене.
— Цікаво, пані Гордієнко. Дуже цікаво. Ви щось показали. Нарешті, щось справжнє. Це була... імпровізація?
Я мовчки кивнула, дивлячись йому прямо в очі. У мене не було сил говорити.
— Хм, — він потер підборіддя. — Що ж. Це не було ідеально. Зовсім не ідеально. Але. Але. В цьому була своя правда. А це, міс Гордієнко, в нашій професії — найголовніше. Працюйте далі.
Я відчула, як з мене спав величезний візок з тягарем. Це було не "ідеально", але я не провалилася. Я вижила. Я зімпровізувала. І навіть Саша на мене дивився. Коли я йшла назад на своє місце, мої ноги ледве тримали мене. Після цього Софія та Мілана одразу кинулися до мене.
— Ти це зробила! — радісно крикнула Софія, обіймаючи мене.
— Ти була просто вогоник! — Мілана прошепотіла поплескаючи мене по плечу. — Бачила, як цей мудак Ковальчук на тебе дивився? Він аж завис!
Я легенько усміхнулась, відчуваючи, як втомлена посмішка розповзається по обличчю. Так, він дивився. І це було дивно. Можливо, найдивніша річ, що сталася зі мною за цей день.