Розділ 1: Знайомство

"Розчарування може бути гірким, але воно вчить нас, кому варто довіряти, а кого варто відпустити."

1.1. Віка. Перший вайб

Цей ранок пахнув чимось новим і надзвичайно захопливим. Чи то вогким асфальтом після нічного дощу, чи то свіжою фарбою на стінах коридору, чи то просто повною свободою. Це був той ранок, коли ти відкриваєш очі і розумієш: все, життя як було, вже не буде. Моя новенька кімната в гуртожитку "Академії мистецтв" на Інститутській, 27, була… ну, не палац, це точно. І навіть не дуже схоже на мої уявлення про "ідеальне житло". Чотири ліжка-двох'ярусники, якісь тумбочки-ровесники динозаврів, що пам'ятали ще Шевченка, і пошарпаний стіл, що бачив стільки студентських драм, пролитого пива і написаних курсових, що міг би сам писати романи. Стіни були голі, але хтось уже залишив на них графіті: "Дзвони мамі та татові" і кривуватий смайлик. Але для мене, 18-річної Віки Гордієнко, яка вирвалась з-під гіперопіки батьків і вперше в житті жила не в рідному домі на десять кімнат, це було просто вау. Це був мій персональний кусочок свободи, моє царство мінімалізму, де я могла бути собою. Я відчувала себе як такий собі герой фільму, що починає нову, соло-главу, без зайвих драм і з чітким планом. Ну, звісно майже. Вікно виходило на якийсь внутрішній двір, де вже метушились усі студенти. Хтось палив, химерно пускаючи кільця диму, хтось сміявся так голосно, що аж вуха заклало, хтось тягнув величезні валізи, набиті "домашнім вайбом". Київ… Він був таким величезним, гучним, і таким непередбачуваним містом. Але який він гарний, приємний. Особисто мені це місто ну дуже сподобалося. Його шум проникав навіть крізь вікно, створюючи якийсь дивний, але приємний фон. У повітрі висіла суміш запахів – кава з найближчого кіоску, вихлопні гази від машин на вулиці. Я ніколи не думала, що буду жити тут, ще й у гуртожитку, та ще й вчитись на актора. Батьки, звісно, були не в захваті від цієї ідеї. "Віко, ти ж перфекціоністка! Акторська професія – це ж стільки невизначеності! Це не може бути твоєю професією, можливо хоббі, але не професія!! Ти ж завжди все плануєш на 10 кроків вперед! І взагалі, чому не юристом, як дядя Сашко? Це ж так стабільно!" А, що я? Я завжди знала, що хочу бути на сцені. В фільмах, в сереалах, для мене це дуже важливо. Хоча іноді сумніви підкрадалися, бо все-таки я трошки інтроверт, і оце все "бути в центрі уваги", грати емоції на публіку – це такий собі, ще челендж. Моя душа прагнула чогось більшого, ніж цифри і закони. Розпаковувала я свої речі. Кожна футболка була ідеально складена, конспекти, які ще пахли типографією, лежали рівненько, і мої улюблені білосінжні кеди були бездоганно чистими. Кожна річ мала своє місце, бо хаос та безладдя – це не про мене. Кожен куток кімнати мав бути під контролем, як і моє життя. Але десь глибоко в душі я відчувала, що цей перфекціонізм – лише захисна реакція. Це була така собі фортеця, яку я будувала навколо себе, щоб уникнути несподіванок. Насправді, я була готова до бунту. До якогось "щось пішло не так", до чогось непередбачуваного, що рознесе цю фортецю вщент. І моє серце, як той барабанщик на концерті, відбивало шалений ритм: "Свобода! Нарешті! Вперед до мрій!" Я не шукала кохання, звісно ні. Серйозно, клянусь. Не входило воно в мої плани на перший курс. У моєму розкладі було: навчання, саморозвиток, знайти себе. Кохання? Це було щось з фільмів, щось нереальне, щось, чого я свідомо уникала, бо знала: це завжди хаос, емоції, і повна втрата контролю. А я контроль обожнювала. Але ж світ – він такий приколіст, правда? Завжди підкидає те, від чого ти тікаєш, прямо під ніс, щоб ти потім сиділа і думала: "А як так сталося?"

1.2. Саша. Перший погляд

Мої думки про свободу та повний контроль над життям розбилися об реальність першого ж дня в універі. Точніше, об нього... Це сталося на вступній лекції з історії театру. Аудиторія була забита студентами так, що я ніби була в консервній банці з сардинами. Всі ще були такі, знаєш, на підйомі, повні надій і з легким перегаром від вчорашніх гуртожитських посиденьок. Викладачка, така собі строга пані, намагалася привернути увагу, але всім було відверто пофіг на неї. І тут він зайшов. Ні, не так. Він увійшов. Так, наче момент з фільму про супергероїв, і він в головних ролях. Високий, з легким безладом на голові, що, до речі, виглядав так, ніби він спеціально витратив годину, щоб створити цей скажемо "ранковий хаос". Очі – щось неймовірне, такі глибокі, що в них можна було втонути, і водночас такі холодні, наче полярна крига. Він був одягнений просто – чорна толстовка, джинси, але на ньому це виглядало так, ніби він щойно зійшов з обкладинки якогось модного журналу. Всі погляди одразу були на ньому. Дівчата почали тихенько шушукатися, хлопці – кидати погляди, сповнені якоїсь суміші захоплення і заздрості. Він навіть не глянув ні на кого, просто кинув погляд убік, наче йому глибоко байдуже на всю цю двіжуху. Підійшов до вільного місця десь у перших рядах, ледь кивнув знайомим і сів, діставши телефон. Ні посмішки, ні привітної фрази. Просто повний ігнор та холодність до всіх оточуючих. Відчувалось, що він такий собі король драми, який з'являється, коли йому заманеться, і робить, що хоче. Це був Олександр Ковальчук, хоча тоді я ще не знала його імені. Просто бачила, як навколо нього повітря аж іскрить від його самооцінки. Я тоді подумала: "Ого, який незвичний тип. Таких треба обходити десятою дорогою. Він, мабуть, вважає себе пупом землі". Мій внутрішній перфекціоніст одразу вимкнув усі червоні лампочки: "Не зв'язуйся! Це хаос! Це не по плану!" Але десь глибоко, в тому бунтарському куточку моєї душі, щось тихо, майже нечутно, зацікавилось цією особою. Цей холодний, зарозумілий хлопець, який випромінював якусь незрозумілу магнітну силу, одразу став для мене "тим, кого треба ігнорувати". Але ж ми знаємо, що з ігнору часто все і починається, правда?