18: Страшний сон

Я прокинулася й відчула, що нога зовсім затерпла.

Де це я?

Сонце вже пробивалося крізь вікно, а я сиділа в кріслі з книжкою казок на колінах. Поруч у ліжечку мирно спала Машка, моя сестра. Я вдома?

Невже це все мені наснилося?

Ні, я ж чітко памʼятаю Лілю, Артура, бібліотеку... Мене затягнуло в якусь книгу! Не буває сон таким довгим і реалістичним. Але ось вона я — вдома, у кімнаті сестри.

Я пішла, умилася, а коли вийшла з ванної, почула шкварчання на кухні. Мама готувала сніданок.

— О, Катюш, ти вже прокинулася? Так рано? — здивувалася вона. 

Я підійшла й міцно обійняла її. І чому я взагалі на неї сердилася?

«Ну й сон, — подумала я, — такий детальний. Треба ж, яка в мене уява... Пора вже книжки писати».

Дорога до універу була знайомою, але водночас такою дивною, наче я вже сто років тут не ходила. З голови ніяк не йшов той дивний сон.

— Катюхо, це що, небо на голову впаде? Ти — і не спізнилася?!

Це наша староста Ольга. Неприємна дівчина, але ми спілкуємося, і вона мене іноді прикриває. Правда, потім довго нудить через це, та менше з тим.

Усе сьогодні я робила на автопілоті. Пари слухала в пів вуха — добре, що це взагалі останній день. Мені б не довелося сюди йти, якби не цей останній залік. Та це ж просто підпис у заліковці!

Уже за три дні я маю їхати на море. Я так чекала на цю поїздку — батьківський подарунок за закінчення року без трійок. Ще вчора подумки прокручувала всі тренди з ТікТоку, які зніму на узбережжі. Та це було вчора. До сьогоднішньої нічної пригоди. Зараз же всередині оселилася якась дивна порожнеча.

Нарешті нескінченна пара закінчилася. Я отримала свій останній залік і вийшла на подвір'я. Усі лавки були зайняті, навколо стояв неймовірний ґвалт — усі святкували закінчення навчального року. Раптом я відчула, як хтось обійняв мене ззаду.

— Крихітко, я так скучив!

Я різко скинула чужу руку й вивернулася.

Валєра. Ще зовсім недавно я дивилася йому в рота й літала від щастя, що стала його дівчиною... Доки не дізналася про зраду.

— Що ти робиш? Вали туди, звідки прийшов, — відрізала я.

— Ну сонечко, ти ж це несерйозно. Це нічого не значило!

— «Це»?! Ти таємно зустрічався з моєю найкращою подругою! І це нічого не значило?!

В мені скипіла лють. Уся образа, яку я так довго приховувала, вирвалася назовні, наче вулкан.

— Ніколи, чуєш, ніколи більше не підходь до мене!

Його обличчя вмить змінилося. Лагідність зникла, натомість проступила жорстокість. Він боляче вхопив мене за плече і силою потягнув за ріг будівлі.

— Ти не зрозуміла, маленька, — просичав він мені на вухо. — Це я тут вирішую, хто, куди і до кого підходить.

Я зціпила зуби від болю, але страх швидко поступився місцем чистій люті. Валєра, схоже, переплутав мене з тією наївною дурепою, якою я була до його зради.

Я різко смикнула лікоть назад, цілячись йому під дих. Хватка на моєму плечі послабилася, Валєра здивовано гхекнув, а я, скориставшись моментом, вирвалася і зробила крок назад, тримаючи дистанцію.

— Тільки спробуй ще раз підійти, — просичала я, стиснувши кулаки. — Я влаштую тобі таку славу на весь універ, що ти звідси вилетиш швидше, ніж згадаєш імʼя .

Мій невдалий кавалер скривився.

— Краще тобі бути трохи поступливішою. Чи ти думаєш, що за гарні оченята отримала свої оціночки?

От паскуда! Користується тим, що він синочок декана. Тільки от усі заліки я заробила власною працею, мені його допомога ніколи не була потрібна, і я чудово це знаю. Але проблеми з навчанням він мені й справді може влаштувати.

І що тепер? Терпіти через це його приниження? Не на ту напав!

— Ну, маленька, повередувала і годі, — самовпевнено заявив він. — Пішли, ми всією групою їдемо відмічати.

Валєра знову грубо вхопив мене за руку, намагаючись потягнути назад до компанії.

— Відпусти її, — раптом почувся знайомий голос.

Ми одночасно обернулися, і в мене від подиву очі полізли на лоб.

— Артур?!

— Ти ще хто такий? — буркнув Валєра, зверхньо змірявши його поглядом.

— Принц, — коротко кинув Артур і без зайвих слів заїхав Валєрі прямо в щелепу.

— От шльондра! — виплюнув Валєра і з трохи заплямованою гідністю та свіжим синцем пішов геть.

Навряд чи він ще раз до мене підійде.

— Як?.. То ти справжній? — я повернулася до нього, майже не вірячи власним очам.

— Як бачиш.

— Я думала, це все мені наснилося...

Я підійшла ближче й обережно доторкнулася до його обличчя. Справжній. Теплий. Живий.

— Катьо-о-о! — налетів на мене новий вихор, змусивши здригнутися. — Ми три години ходимо навколо універу! Ти тут!

Це була Ліля — у коротких джинсових шортах та майці з принтом «I ❤️ NY». Після тих довгих, важких суконь було так дивно бачити її голі ноги.

— Як ви тут опинилися? Що взагалі сталося? — засипала я їх питаннями.

— Я ж казав: квантовий стрибок! — усміхнувся хлопець.

— Дурень, це все магія! Магічний довідник памʼятаєте? — заперечила Ліля, емоційно розмахуючи руками. — Вас теж туди затягнуло? Ми прокинулися вдома з книгою на колінах. Думали, нам це все наснилося. І Сонька спить спокійно вдома. А як твоя сестра?

— Теж вдома, — тихо відповіла я, все ще тримаючи його за руку.

Ліля на мить замовкла, дивлячись на нас обох, і тихіше запитала:

— То що... це кінець?

Я подивилася на гамірний університетський двір, на яскраве сонце, а потім — в очі людини, яку боялася втратити назавжди. Його долоня міцно стиснула мою, даруючи абсолютний спокій.

— Думаю, це новий початок.

І з цими словами я вперше за довгий час відчула, що магія не зникла. Вона просто перестала ховатися на сторінках старої книги й нарешті стала нашим реальним життям.

Любий читачу! Дякую, що ти прожив цю легку, коротеньку історію разом зі мною. Це лиш маленька казкова фантазія, створена для того, щоб трохи відволіктися від важкого періоду в моєму житті.