17: Магічний довідник

Поки я озиралася по сторонах, намагаючись хоч якось осягнути масштаб побаченого, Ліля впевнено рушила вперед. Її увагу привернув масивний кам'яний постамент, що височів точно в центрі бібліотеки.

— Що це таке? — запитала Ліля, зупинившись біля нього.

Я підійшла ближче. На гладкій поверхні каменю лежав величезний старовинний фоліант у грубій шкіряній палітурці. Від одного його вигляду віяло чимось древнім і важким.

— Це магічний довідник, — почувся з-за спини спокійний голос Магди. — От тільки ніхто все одно не вміє ним користуватися. Я ще можу бути вам чимось корисна?

— Ні, дякую, ти можеш йти, — відповіла я, не зводячи очей із книги.

Магда кивнула і тихо пішла геть, залишивши нас наодинці з цим гігантом. Ми з Лілею підійшли впритул, розглядаючи деталі. Фоліант виявився просто колосальним — здавалося, одна людина не зможе навіть підняти його край, не те що перегорнути сторінку.

— Давай спробуємо відчинити? — запропонувала Ліля, ухопившись за важку обкладинку.

Я вхопилася поруч. Ми налягли всією вагою, напружилися, але обкладинка навіть не ворухнулася, ніби була частиною самого кам'яного постаменту.

— Дарма трата часу, — розчаровано зітхнула я, витираючи долоні. — Мені потрібна історія королівства.

Варто було мені вимовити ці слова, як книга під нашими руками здригнулася. Сторінки фоліанта раптом ожили. Обкладинка сама собою відкинулася назад, а листи почали швидко й з шелестом рухатися, піднімаючи легкий вітерець.

Прямо над розгорнутим розворотом повітря затремтіло. Перед нами забігали, змінюючи один одного, уривки кольорових картинок. Це виглядало точнісінько як екран телевізора, на якому швидко перемикають канали: кадри накладалися, перекривали один одного, і все це миготіння врешті злилося в якусь суцільну нерозбірливу кашу.

— Ого, дивись! — Ліля подалася вперед.

Намагаючись краще розгледіти хоч щось у цьому хаосі, я ненароком простягнула руку і торкнулася пальцями однієї з рухливих картинок.

Магія зреагувала миттєво. Весь інший калейдоскоп зображень згас і зник, а хаотичне миготіння припинилося. Повітря над книгою очистилося, і перед нами постало одне єдине, неймовірно чітке та яскраве зображення.

Я вдивилася в деталі й відчула, як усередині все похололо від подиву. На зображенні були чітко видні знайомі з дитинства силуети.

— Не може бути... — прошепотіла я.

Це була історія Красуні та Чудовиська. Та сама казка, яку я свого часу читала сестрі мільйон разів і знала до найменших подробиць.

— Окей, ми змогли щось побачити в цій книжечці, але що далі? Як це читати? — Ліля розгублено схилилася над фоліантом. — Тут просто зображення.

Я знову нерішуче простягнула руку і доторкнулася до статичного кадру. Тієї ж миті я швидко відсмикнула пальці назад, бо картинка над сторінками раптом заварушилася й ожила. Повітря навколо нас наповнилося об'ємним звуком — приємний, спокійний голос почав розповідати знайому казку, поки ілюстрація плавно рухалася, розгортаючи сюжет.

Я послухала кілька секунд і важко зітхнула.

— От тільки я знаю цю історію, і вона ні крапельки не допоможе мені в пошуку сестри.

— Слухай, а може, книга показує нам, де саме шукати сестер? — припустила Ліля, примружившись від яскравого світла ілюстрації.

— Чому б це? Ми ж про це не питали, — заперечила я, намагаючись мислити логічно. — Згадуй: я сказала, що мені потрібна історія. Я не питала, де Машка.

— Так спитай! — Ліля штовхнула мене ліктем у бік.

Я набрала в легені повітря, нахилилася ближче до гігантських сторінок і голосно вимовила:

— Книжка, ти знаєш, чи тут моя і її сестра?

Реакція відбулася миттєво. Рухливе зображення Красуні та Чудовиська в одну секунду згасло і зникло, наче його просто всотало всередину паперових сторінок. Ми затамували подих, чекаючи на нову підказку.

Минула хвилина. Нічого не з’явилося. Книга лежала абсолютно нерухома й німа.

— Може, це так не працює, — розчаровано пробурмотіла я, опустивши плечі. — З якого дива їй взагалі це знати?

— Я не знаю, це ж магічна книга! Чого б їй не допомогти нам? — обурилася Ліля.

— Ну, в казках так не відбувається. Герої завжди мають пройти якісь випробування, перш ніж отримати відповіді, хоч я б чудово обійшлася і без цього, — пробурчала я. — Просто хочу додому.

Саме в цей момент у величезній залі відбулося одразу декілька подій. Сторінки фоліанта раптом самі собою знову почали шалено гортатися, мерехтячи дивним, засліплюючим світлом. Важкі дубові двері бібліотеки з гуркотом прочинилися, і на порозі з'явився наш гулящий принц.

— Що ви тут робите? — незадоволено гукнув Артур, оглядаючи нас. — Ви вечерю пропустили.

Він не встиг зробити й кроку, як прямо в центрі кімнати нізвідки здійнявся справжній ураган. Потужний вихор закрутився навколо постаменту. Ліля злякано закричала і, ледь утримуючи рівновагу, мертвою хваткою схопилася за найближчу книжкову полицю.

Я ж стояла занадто близько до епіцентру. Сильний порив вітру легко відірвав мої ноги від підлоги й підняв мене в повітря, тягнучи прямо в роззявлену пащу магічного фоліанта.

— Тримайся! — крикнув Артур, кидаючись уперед.

Це було останнє, що я встигла побачити: принц у відчайдушному стрибку намагався вхопити мене за ноги, щоб утримати, але розлючена книга виявилася швидшою — вона моментально втягнула мене в себе, і навколо поглинула темрява.