16: Магда знає все

З чого ж, в біса, почати пошуки? Я поняття не маю, наскільки величезним є цей світ за стінами, скільки місцевих казок тут переплетено в один суцільний хаос і, головне, як у цьому всьому знайти двох маленьких дівчаток.

Я покосила око на свого супутника.

— Пане Крисич, а ви взагалі багато знаєте про цей замок?

— Що саме цікавить лібе Еллу? — він обернувся, демонструючи повну готовність потеревенити.

Питати в лоб про портал — ідея так собі. Ще вирішить, що я божевільна, чи розповість комусь. Потрібно діяти тонше.

— Я б хотіла почитати щось про королівство... історію там, географію. Може, у вас тут є бібліотека?

— О-о, зрозумів! — Крисич розплився в хитрій посмішці й змовницьки підмигнув. — Фройлен хоче більше дізнатися про свого майбутнього чоловіка?

Поруч гучно й нестримно поперхнулася Ліля, заходившись кашлем навпіл зі сміхом. Я ж просто застигла на місці, намагаючись усвідомити масштаб мисливських здібностей цього пана. Логіка — залізобетонна. Втім, нехай думає що завгодно, мені ж на руку.

— Книг тут багато, та я не знати дороги, — розвів руками Крисич і абсолютно серйозно додав: — Криси не читають.

Поки я перетравлювала цей сумний факт, Ліля вирішила зайти з іншого боку:

— Як же ви тоді так неймовірно смачно готуєте? — вона так мило заплескала віями, що кухар ледь не розтанув.

— О, лібе фройлен! — Крисич розплився в посмішці й грайливо підморгнув їй. — Це вроджений талант! Справжня пристрасть! Для цього не потрібні книги, лише серце... і трохи спецій.

Вони почали відверто воркувати. Я подивилася на кулінарного генія, потім на Лілю, потім знову на кухаря. «Так, романтика — це чудово, але нам потрібна бібліотека», — подумала я і рушила до ліжка, помітивши над ним шнурок із дзвоником.

— Пане Крисич, ми безмежно вдячні за сніданок, — гучно перебила я їхній флірт. — Але вас, напевно, зачекалися на кухні великі справи?

— О, так, фройлен Елла, робота не чекає! — схаменувся він і почав збирати тарілки.

— Не турбуйтеся, посуд заберуть, — я рішуче смикнула за шнурок. Дзвоник десь у глибині замку відгукнувся басовитим дзеленчанням. — І прислугу заодно розпитаємо. Дякуємо!

Коли за кухарем нарешті зачинилися двері, Ліля склала руки на грудях і підозріло звузила очі:

— Так, а тепер викладай. Коли це ти встигла так близько з ним познайомитися, що він уже став твоїм найкращим другом?

Я закотила очі:

— А ти згадай, як люба матуся засунула мене на кухню і змусила готувати той клятий рататуй. 
Невдовзі в двері ввічливо постукали. На порозі з'явилася дівчина в кумедному милому чепчику, з-під якого в усі боки стирчало яскраво-руде, абсолютно неслухняне волосся. Поки вона збирала тарілки, моя цікавість знову перемогла тактовність:

— Слухай, а чому хтось із вас носить чепчики, а хтось ні?

Дівчина миттєво зніяковіла і почала виправляти фартух.

— Ну… взагалі-то, всі в замку мають носити головний убір, — вона злякано зиркнула на нас і квапливо додала: — Крім гостей, звісно!

— Але я точно бачила тут жінок без жодних чепчиків, — наполягала я.

Покоївка спантеличилася ще більше, почервоніла в тон своєму волоссю і тихо пробурмотіла:

— Ну… не обовʼязково саме чепчик. Просто я… я терпіти не можу перуки. Вони кусаються.

«Он воно що!» — в моїй голові нарешті склався пазл. Я згадала ідеальну зачіску Грети. Тепер усе стало на свої місця — це була перука.

Поруч загрозливо захрюкала Ліля. Я вчасно і з розмаху стукнула її ліктем у бік, щоб вона не заіржала як коняка і не налякала бідну дівчину остаточно.

— Ти не могла б провести нас до бібліотеки? — максимально приязно посміхнулася я рудій. — А посуд забереш уже потім, на зворотному шляху.

— Так, леді, — дівчина слухняно присіла в глибокому реверансі.

— А як тебе звати?

— Магда, — тихо відповіла вона.

«Подобається мені ця дівчина, — подумала я. — Проста як п’ять копійок».

— Магдо, а ти давно тут працюєш? — запитала я служницю.

— Я тут народилася, леді, — відповіла вона.

Це було чудово. Якщо вона тут від народження, значить, знає замок уздовж і впоперек і зможе підказати багато корисного.

Дівчина впевнено вела нас коридорами, рухаючись безшумно, наче ніндзя. Я навіть здивувалася: як вона взагалі бачить дорогу, якщо дивиться тільки в підлогу?

— Чому ви постійно опиняєтеся там, де я йду? — пролунав знайомий голос.

Грета. Ну звісно. У неї що, нюх на нас? І чому вона поводиться тут як господиня? Хто вона взагалі така?

— Ми просто йдемо в бібліотеку, — спокійно сказала їй Ліля.

— Вам не завадить прочитати фоліант зі світських манер, — Грета зверхньо зміряла нас поглядом. — Хоча навряд чи це вам допоможе.

Коли вона нарешті пішла, я одразу повернулася до служниці:

— Магдо, хто вона взагалі така і чому так поводиться?

Магда стишила голос і розповіла, що це дочка правиці короля. Її батько — колишній генерал із купою регалій, а саму Грету з дитинства мітили в дружини принцу.

— Але, на щастя, з’явилися ви, — посміхнулася Магда, — і закохали в себе принца.

Знала б ти, дівчино, наскільки мені не здався цей принц. Тим паче, який він у біса принц? Звичайний хлопчина з мого світу — зухвалий і самовпевнений. Красивий, звісно, неймовірно... а які в нього губи, та й дупця нічого так...

Стоп. Кудись мене взагалі не туди понесло. Це точно витівки цієї клятої казки — вона якось плутає мізки й змушує мене думати про принца в такому руслищі.

— Магдо, а нам довго ще йти? — поцікавилася я, щоб терміново змінити тему у власній голові.

— Ми вже прийшли, леді.

Магда штовхнула важкі двері, і ми з Лілею синхронно ахнули. Перед нами була не просто кімната, а величезна вежа. Вона ярусами йшла далеко в височінь, і де закінчувалася стеля — розгледіти було неможливо. Книг тут було стільки, що й не злічити.

З хорошого: десь серед цих завалів точно має бути те, що допоможе знайти і портал, і дівчат. З поганого: як серед усього цього паперового хаосу знайти потрібне?