13. Не теплий, а гарячий прийом

Замок на краю лісу виглядав точно так, як на обкладинках готичних романів, які я скуповувала пачками в переході: величний, трохи похмурий і заплетений плющем так щільно, ніби рослина намагалася задушити цю архітектурну пам'ятку. Я припала до вікна карети, розглядаючи розкішні вітражі, в яких заходяче сонце грало всіма відтінками багрянцю.

Красиво. Атмосферно. І підозріло тихо

Навколо не було жодної живої душі, якщо не рахувати десятка похмурих королівських охоронців, які конвоїрували... е-е, тобто, супроводжували нас усю дорогу. Ніяких червоних доріжок, фанфар чи хоча б самотнього двірника з мітлою.

— І де хліб-сіль? — подала голос Ліля, поправляючи пишні рюші своєї сукні «зведеної сестри», які благали про вогнемет. — Я взагалі-то налаштувалася на офіційний прийом. Де преса? Де фуршет?

— Лілю, ми в казці, тут із преси тільки глашатаї з дудками, — відгукнулася я, не відриваючись від споглядання плюща.

Раптом екіпаж здригнувся. Коні заіржали так, ніби побачили ціни на бензин у нашому світі, і карета різко, з диким скрипом, зупинилася. Закон всесвітнього тяжіння спрацював миттєво.

Я не втрималася на сидінні і полетіла вперед. Секунда — і я вже практично лежала обличчям у колінах Артура. Того самого Артура, який у нашому світі був просто старшим братом Лілі, а в цьому — став цілим, прости господи, Прекрасним Принцом.

Моє обличчя миттєво спалахнуло всіма відтінками стиглого буряка. Я спробувала швидко і граціозно відползти назад, але заплуталася у власних спідницях.

Артур навіть не поворухнувся. Він лише повільно опустив погляд на мене, потім перевів його на свою ідеально випрасувану принцівську камізельку і підняв одну брову.

— Попелюшко, я, звісно, знав, що ти дівчина ініціативна, — зневажливо-світським тоном промовив цей екземпляр, — але падати мені в ноги ще до того, як ми увійшли в замок — це навіть для тебе занадто. 

— Артуре, завали... — прошипіла я, нарешті повернувшись у вертикальне положення і гарячково обсмикуючи поділ. — Це все твій криворукий кучер!

— Мій кучер гальмує строго за королівським протоколом, — парирував новоспечений спадкоємець престолу, знущально посміхаючись. — Ну що, дівчата, ласкаво просимо додому? Ходімо дізнаємося, чому нас ніхто не зустрічає.

Я швиденько підвелася, намагаючись взагалі не дивитися на цього новоспеченого принца, і запекло закрутилася на місці, струшуючи якісь невидимі пилинки зі своєї бідненької сукні. Артур лише тихо реготнув, спостерігаючи за моєю метушнею, а потім штовхнув важкі дверцята і вийшов першим, навіть не подумавши подати комусь із нас руку. 

— Він завжди такий бовдур? — пошепки спитала я Лілю, проводжаючи його спину роздратованим поглядом.

— Скільки себе пам’ятаю, — так само тихо зітхнула вона, закотивши очі. 

Ми по черзі вилізли з карети, тримаючись за порожки, щоб не розпластатися на бруківці. Тільки-но наші ноги торкнулися землі, масивні дубові двері замку з гуркотом розпахнулися. Уперед вискочив якийсь худий хлопчик із величезною мідною дудкою і протрубив так завзято й фальшиво, що в мене аж вуха заклало.

— Його королівська високість прибув! — прощальним басом закричав малий, хоча Артур уже просто стояв поруч і колупався в нігтях.

«Чого ж так голосно?» — промайнуло в голові, поки ми з Лілею синхронно затуляли вуха.

Намагаючись тримати марку, ми пройшли слідом за принцом у хол. Там уже вишикувалися в ідеальний рядочок місцеві слуги — переважно жіночки в білих чепчиках, хоча були й без них. Але попереду всіх, наче криголам, стояла поважна дама середнього віку. Її сукня мала настільки глибоке декольте, що туди, здавалося, можна було сховати що найменше фоліан. Вона зміряла нас із Лілею таким оцінюючим поглядом, що в ньому без жодних перекладачів читалося глухе презирство.

— Мій принце, ви знайшли її? — солодко-поважливо промовила дама, схиляючись у реверансі, від якого її декольте стало ще більш загрозливим.

— Так, знайшов, — безтурботно відмахнувся Артур, а потім заплив очима і неуважно додав: — Ем... вибач, а як тебе звати?

Жіночці такий поворот явно був не до душі. Вона миттєво вирівнялася і так стисла й без того вузькі губи, що вони перетворилися на тонку ниточку.

— Герта, мій пане, — карбуючи кожне слово, відповіла вона.

— А, так, Герто! Ти покажеш тут усе моїм поважним гостям? — швидко  промовив принц.

Він навіть не став чекати на її відповідь, бо в кінці коридору з'явився якийсь чоловік у щедро розшитому мундирі й активно замахав Артуру руками, явно закликаючи до якихось державних справ. Наш принц радісно кивнув і просто розвернувся на п'ятах, залишаючи нас наодинці з розлюченою економкою.

Ні, ну ви таке бачили?! Взяв і лишив нас! Просто кинув на амбразуру під погляд цієї Герти, яка вже дивилася на нас так, ніби планувала підсипати отруту в найближчу вечерю.