12: На що я підписалася

— Ти що витворяєш? — смикнула я подругу за рукав, уже не впевнена, що хочу знати відповідь.

— А як, по-твоєму, ми потрапимо в палац? Я його сестра, чи ти забула?

— Я не буду з ним цілуватися! — заперечила я й одразу зрозуміла, що бовкнула зайве.

— Хто казав про поцілунки? — нахабно встряг принц.

— Спалилася, — пошепки додала Ліля.

Ненавиджу. Обох.

Ой, що почалося. Дризелла голосно запротестувала: вона теж поїде. І як це — улюблена сестра, себто я, сама вирушить у незнайомий палац? Вона ж старша!

Артуру довелося втрутитися. Його голос різко обірвав усіх:

— Елла, люба, — занадто солодко промовив він, — кого ти візьмеш із собою?

— Поїде Анастасія, — впевнено сказала я. Хоч варто було б витримати паузу й поставити цю занозу на місце.

— Вирішено. Рушаймо.

— А як же речі? — сплеснула руками мачуха.

— Вам потрібно щось забрати з кімнат? — спитав Артур.

Ми лише похитали головами. Там нічого нашого не було.

— Я в змозі забезпечити речами двох тендітних леді.

— Мамо, це нечесно! Анастасія знайде там чоловіка, а я… — не вгамовувалася Дризелла.

— Ми надсилатимемо запрошення на кожен бал, — заспокоїла я сестру, хоча сама не вірила, що це допоможе.

Та яке моє діло? Це все несправжнє. 
Чи ні?

Хоч я й прискіпувалася до кожної дрібниці, яка не вписувалася в звичну мені казку, та, полишаючи цей дім, на мить навіть стало сумно. Не можу сказати, що моє життя тут було нестерпним. Мене особливо ніхто не чіпав, працювати не те щоб змушували. Я просто хочу додому.

Обернувшись і побачивши розгублене обличчя мачухи та трохи заздрісне Дризелли, я посміхнулася й помахала на прощання. Можливо, ми більше ніколи не побачимося.

Не сильно сумуватиму.

Я залізла в карету слідом за Лілею.

Принц галантно подав руку. Я на мить завагалася, не одразу зрозумівши, для чого вона. Ну не звикла я до джентльменських жестів. Нам, звичайним дівчатам, у маршрутці руки ніхто не подає.

Які напрочуд теплі в нього пальці — наче маленькі мурахи пробігли між нашими долонями. Можливо, я висмикнула руку надто швидко.

Сам Артур заліз слідом і сів навпроти.

— То як ми тут опинилися, є ідеї? Це ж не може бути масова галюцинація, — спитав він, обвівши пальцем навколо.

— Все просто, ми читали книгу і потрапили в казку, — спокійним, буденним тоном відповіла я.

— Просто? Ти себе чуєш? Не сходиться, маленька Попелюшко. Чому саме ми? Тисячі людей щовечора читають казки.

Про це я не думала. Та й навіщо? Коли потрапила сюди, думала, що це сталося лише зі мною. Зустрівши Лілю, просто раділа, що я не сама. Але питання влучне.

— І що ж ти сам про це думаєш, розумнику? — врятувала мене Ліля.

— Схоже, ми зробили квантовий стрибок.

Я витріщилася на нього, як на безумця.

— Ти своїх серіалів передивився? — скептично кинула Ліля.

— А як ще це пояснити? Можливо, наші всесвіти існують паралельно, і якимось чином вони зблизилися настільки, що став можливий перехід. А може, місцевий божевільний маг викривив простір, утворивши червоточину. І ми випадково сюди потрапили.

— У мене зараз мізки луснуть…

— Це не просто теорія. Я справді знайшов відомості, що в палаці є портал. Я ще його не знайшов, бо саме зустрів вас на тому балу, і потім було ніколи — знову шукав, куди ви поділися, з одним тапком, як повний дурень.

— Чого “як”? — хіхікнула Ліля.

— І де ти знайшов цю надійну інформацію? — скептично спитала я, вже не певна, що ми хоч на крок наблизилися до повернення додому.

— В бібліотеці, звісно. Знаєш, таке місце, де книжки, а в них багато корисного, — хмикнув він.

— Написати можна що завгодно. Головне — знайти той портал. Я додому хочу. У мене путівка в Прагу згорить, — затараторила Ліля.

Мені б їхню впевненість.

Я відсунула штору й подивилася у вікно. Пейзажі, ніби щойно з-під пензля талановитого художника, вражали: зелена трава з ідеально розкиданими білими квітами, дрімучий ліс, що впирався в гори, а вдалині виднілися шпилі замку.

— Ми їдемо? — здивувалася я.

— Ну звісно. Ти в кареті, і вона тебе везе, — фиркнула Ліля.

Та раптом вона теж зойкнула, глянувши у вікно.

— Минулого разу ми просто сіли в карету і вийшли біля замку.

— Я теж, — кивнула я, розуміючи, про що вона.

— Я годину до вас добирався, — відповів Артур. — І ще довше чекав, поки все приготують.

— Тобі не здається, що в нього тут більше можливостей, ніж у нас? — зауважила я.

Аж заздрість бере. Яка несправедливість.

— Тоді добре, що ми поїхали з ним, — підсумувала Ліля.

— Кажу ж, магія. Ніякий це не квантовий стрибок, — майже впевнено промовила я, залипнувши у вікно.

Замок поступово наближався. Дивно, що він знаходиться в якійсь глушині.

— Хіба не повинно бути місто, яке зустрічає принца і наречену? — здивувалася я.

— Так хочеться фанфар? — реготнув принц. — Це літня резиденція. Основний замок знаходиться в столиці.

— Нічого я не хотіла, просто здивувалася.

— От халепа, я й не подумав. Портал не обов’язково тут, він може бути й в іншому палаці.

— Значить, перевіримо обидва, — підбадьорила Ліля.

— І дівчат, — нагадала я.