11: Наречена

Всю ніч думки вирували в моїй голові. Невже це можливо? Моя маленька сестричка, зовсім одна-однісінька тут? Чому все так складно і як взагалі таке могло статися?

Ліля лишилася ночувати в мене. Точніше, ми теревенили допізна, обговорюючи можливий розвиток подій, і зрештою вона «вирубилася» прямо на моєму ліжку. А я так і залишилася сидіти у своєму улюбленому кріслі.

Ліля заснула доволі швидко, а я була настільки збентежена, що не заплющила очей ні на секунду, занурена у свої думки.

Звуки труби прорізали повітря, і я різко зіскочила з крісла. Надто різко.

Щось хруснуло в спині, а в голові запаморочилося. Я таки заснула, ще й поза виявилася незручною.

— Що відбувається? — сонно пробурмотіла Ліля, якій, на відміну від мене, пощастило більше. Звісно, вона ж спала на ліжку.

— Його Величність, принц! — пролунало за вікном.

У помешканні вже чулося тупотіння. Мешканці дому заметушилися.

— От і твій принц явився, — хіхікнула Ліля.

— Чого він приперся? Нам ще сестер потрібно знайти.

— Ну, він же цього не знає. І теж додому хоче. А може, й знає як, — додала Ліля задумливо.

— У якому сенсі «може»? Чого ти не спитала?

— Мене відволікла мама. Ну тобто… ти зрозуміла хто.

Відволікати мачуха вміла. І робила це постійно. Навіть зараз.

— Дівчата, хутчіш униз.

Тон, яким це було сказано, не передбачав заперечень, тож ми поспішили вниз.

Головне, що Артур на нашому боці, і заміж мене ніхто не віддасть.

У вітальні було не проштовхнутися, але погляд мимоволі зупинився на зализаній маківці.

Він наче відчув його — одразу глянув у відповідь. Мурахи побігли шкірою. Ну, красивий, не посперечаєшся. Карі очі, що не відривалися від мене, заворожували глибиною. А ці вії…

На чорта хлопцеві такі довгі вії?

— Його Високість має до вас дивне прохання, — почервонівши, пробурмотів якийсь чоловік у кітелі, і я ледь стримала сміх.

За сюжетом мала б бути туфелька, але він дістав з-за спини мій пухнастий капчик.

А от Ліля не стрималася — розсміялася вголос. Навіть принц не витримав безглуздості ситуації й ледь стримував усмішку.

Тільки господарка помешкання не бачила в цьому нічого смішного. Вона лише здивовано дивилася на те, що відбувається.

— Досить, — мовив принц. — Можна поговорити з вашими доньками?

— Усіма? — здивувалася мачуха.

— Ні, тільки з Еллою та Анастасією.

Вона нахмурилася, але заперечувати не стала.

За кілька митей вітальня спорожніла.

— Це було ну дуже кумедно, — порушила тишу Ліля.

— Ти виставила мене ідіотом. Невже не можна було загубити нормальну туфлю? Мені довелося йти до короля з цим, — він демонстративно підняв мого зайчика-тапка.

— Я взагалі нічого не планувала губити. Ця дурна казка не лишає мені вибору, — заперечила я.

— Так не треба було тікати, я хотів просто поговорити.

— Ой, ви такі милі, вже й сваритеся, — хіхікнула Ліля. От же ж звідниця.

Я присіла на диван, видихнувши. Чому я взагалі злюся? Ми всі в одному човні, треба думати, що робити далі.

— Що будемо робити? — нарешті спитала я.

— Вибиратися звідси. Я знаю як, — приголомшив Артур. — Тому й приїхав за вами. Взагалі-то вам пощастило, що я побачив тебе на тому балу, — він повернувся до Лілі. — Бо за кілька хвилин дізнався, як вибратися, і вже йшов до порталу.

— Ми не можемо просто взяти й піти, — заперечила я. — Як же Машка?

— І Соня, — додала Ліля.

— Стій… і вона тут? — не на жарт злякався Артур.

— Ну, якщо ми всі тут, то є шанс, що й вони теж.

— Я про це не подумав, — тихо сказав Артур, і на його лобі з’явилася складка, що зовсім не псувала його зовнішність, а лише додавала виразності.

Перестань, — подумки обірвала себе я. — Досить западати на красунчиків. Вони всі самозакохані нарциси.

— Кать, — гукнула подруга.

— А?

— Ти спиш чи що? Що скажеш?

— Про що?

— Нам треба триматися разом. Поїхали до палацу. Там більше свободи, ніж сидіти тут у чотирьох стінах.

— І як ми це зробимо?

Ліля лише посміхнулася й попрямувала до дверей.

— Мамо, принц освідчився Еллі.