10: Не все правдиве, що здається

Побачивши Лілю з принцом, я навіть трохи збентежилася. Та не подумайте, це зовсім не через заздрість чи щось таке. А якщо вона була права? Якщо я мала просто прожити цю казочку й прокинутися вдома, а я своєю впертістю все псу́ю? Я й не помітила, як дійшла до кінця коридору. Далі йти було нікуди — тупик.

— Куди я забрела? — пробурмотіла я.

Хотіла вже розвернутися назад, як найближчі двері відчинилися, наче запрошуючи зайти.

Та я ж не тупа якась героїня кошмарів, щоб просто так іти незрозуміло куди.

— Заходь хутчіш, бо взагалі на бал не встигнеш, — пролунав ніжний жіночий голос.

— Це ви мені? — несміливо перепитала я, так і не наважуючись переступити поріг.

— Якщо ти, Елло, бачиш там ще когось, то стій далі. А якщо ні — заходь.

Те, що хтось знає моє ім’я, насторожило ще більше. Ну ні, я точно нікуди не піду.

Я вже почала відступати назад, коли з відчинених дверей визирнула гарненька жінка.

— Ну, довго ще чекати? — нетерпляче зиркнула вона на мене.

— Звідки ви мене знаєте? — напружено запитала я.

— Я хрещена фея, найсильніша магиня цього королівства. Звісно, я можу дізнатися будь-чиє ім’я. І в мене є чим зайнятися, окрім як чарувати маски всім, хто їх забув.

— Ем, я…

— Так, знаю, це не твоя провина, — махнула вона рукою. — Я поговорю з Марселем. Кожного разу щось забуває.

— Тим гномом з крилами? — уточнила я.

— Так. Дарма я взяла його на роботу. Але ж його батько — мій хороший друг. Як тут відмовити?

Я зайшла до кімнати й озирнулася. Чесно кажучи, я очікувала зовсім не такого. Звичайний кабінет: стіл і шафа — нічого особливого.

— Сідай, чаю? — запропонувала фея.

Перш ніж я встигла відповісти, чайник і дві чашки самі підлетіли до столу. Аромат трав одразу наповнив кімнату.

— Дякую, — кивнула я.

— То яку маску ти хочеш?

— Я не хочу маску, бо не піду на бал. Я вже хотіла їхати додому.

Фея запитально підняла на мене погляд.

— Тоді навіщо ти прийшла до мене?

— Мені стало цікаво. Якщо ви все можете, то скажіть: я не звідси. Я просто прокинулася в казці, і Ліля теж. Як нам повернутися додому?

— Вас двоє? — вона задумливо примружилася. — Цікаво. А третього нікого не зустрічала?

— Що ви маєте на увазі? — насторожено перепитала я.

— Не зважай, — відмахнулася фея. — Це я сама з собою розмовляю. На жаль, я не розумію, про що ти. І тобі вже пора.

Я спантеличено підвелася й пішла до дверей.

— І, Елло, візьми таки маску. Пригодиться.

Я хотіла знову відмовитися й ще раз уточнити. Мені здавалося, що вона все зрозуміла. Та коли я озирнулася, в кімнаті вже нікого не було. Лише срібна маска-метелик лежала на столі.

Не знаю навіщо, але рука сама потягнулася до неї. Маска була надзвичайно красива. Камінчики переливалися, відбиваючи світло, мов кришталь. Знову цей кришталь. Добре хоч сукню не начарували з нього. Я озирнулася — дзеркала ніде не було.

Вийшовши з кімнати, я пішла назад, та коридори ніби змінили своє розташування. Я точно пам’ятала дорогу, але цього коридору тут не було. Як і шуму балу — його теж не було чути. Він же не міг скінчитися?

Я зайшла до великого залу. Музичного чи що, бо тут стояв рояль. І ще — багато вільного простору. А головне — дзеркало. Можна хоча б приміряти маску.

Я виглядала чарівно. Інтригуюче. З цією маскою мої губи здавалися напрочуд виразними. Я б добре виглядала в танці.

На мить я прикрила очі. Музика ніби й справді зазвучала в голові. Під уявні ритмічні звуки я закружляла залом.

— Кхм, перепрошую, — почула я чужий голос і зупинилася напівоберта.

Я впізнала його одразу, хоч бачила лише мимохідь. Переплутати було неможливо: білий кітель із золотою пов’язкою. Принц.

Ні, ця казка мене з розуму зведе.

— Я сподівався, що зустріну тебе, — сказав цей зализаний бовдур. Ну серйозно? Де вони знайшли такого солоденького хлопчика? Справжній казковий принц.

— Ви точно обізналися, — холодно відповіла я, зробила реверанс і рушила до дверей.

— Чекай, — гукнув він. — Дай хоч пояснити.

Е ні. Говорити ми з тобою не будемо, солоденький. Я рвонула так, що аж дим з-під ніг мав би валити. Добре хоч моя карета з Себастіаном усе ще стояла й чекала.

Вже залазячи в карету, я помітила, що цей невгамовний таки наздоганяє.

— Рушайте, Себастіане, хутчіш!

Він сприйняв мої слова надто серйозно й одразу погнав коней. Вони так рвонули з місця, що я не встигла нормально застрибнути всередину — підслизнулася на сходинці й ледь втрималася. Карета вже виїжджала за ворота, коли я нарешті сіла й зрозуміла, що залишилася в одному капці-зайчику.

От дурна. Замість того щоб зіграти по-своєму, я підіграла сюжетові.

Хіба що принц вирішить, що я не в собі, і просто забуде це все. Навряд чи… але ж можна понадіятися?

Дорога назад виявилася такою ж швидкою, наче ми живемо просто навпроти палацу. Але ж ні — я щодня бачу з вікна гори. Розгублена, я вийшла з карети й присіла на веранді. Навіть не намагалася приховати, що була в палаці. Який сенс?

Із середини будинку долинали сварки. Що вже сталося?

— Я ж казала, вона не сповна розуму! — кричала Дризелла.

— Втратити такий шанс! Я могла бути свекрухою принца!

— Що сталося? — спитала я.

У відповідь — здивовані погляди.

— Що це на тобі?

— Ти їздила в палац?

— Чому я тебе там не бачила?

— Годі. Я була в палаці, але на сам бал не ходила, — відповіла я.

— У тебе що, інтрижка з кимось із прислуги? — мачуха прищурилася.

— Фу, яка ганьба, — скривилася Дризелла.

— Та немає в мене ніякої інтрижки. Просто голова заболіла. То що сталося?

— Ти задурила Анастасії  голову, — відрізала мачуха. — От що сталося. І це твоя вина.

Знову ці тупі звинувачення. Мені це все набридло. День і так був важким, тож розбиратися з черговими істериками сестрички не хотілося. Я вже скучила за своєю родиною, за домом. Треба знайти спосіб повернутися якомога скоріше.