9: І ніяких корсетів

Моя фея, тобто гном із крилами, почухав борідку.

— Що бажає пані?

— Та все одно. Я не збираюся там виділятися.

— Добре, тоді почнемо з білизни. Корсет розміру М, я так думаю.

— Значить, перестаньте думати. Ще раз — ні. І ні. Краще начаруйте мені зручну піжамку. От повернуся з балу — буде в чому поспати, бо ці нічнушки в підлогу мене вбивають.

Обидва персонажі в кімнаті переглянулися.

— Вибачте, міс Елла, та що ви маєте на увазі?

— Ну, бавовняну майку і шортики. Ай, давайте сюди листок, я намалюю.

Не з першого разу, але мені вдалося зобразити майку й шортики вільного силуету. І ще комфортні труси — бо ці бабусині панталони мене не влаштовують. І капці. Прям як вдома. Пухнасті, із заячими вушками. Улюблені й теплі.

Гном усе більше блід. Мої, як йому здавалося, хворі фантазії кидали бідолаху в піт. Та замовлення є замовлення.

Після магічного пасу паличкою він поспіхом заплющив очі. Крисич теж прикрив мордочку обома лапками — здається, навіть почервонів.

— Ви чого? — здивувалася я, оглянувши себе.

Вийшло доволі непогано. Трохи по-дитячому, але чому б і ні. Головне — зручно.

— Занадто відверто, міс Елла, — пробурмотів гном.

— І як ви з заплющеними очима збираєтеся чарувати мені сукню?

Він на мить задумався, потім прочинив одне око й тицьнув у мене паличкою.

На мені з’явилася бліда довга сукня з об’ємними рукавами. Мене влаштовує. У цьому точно жоден принц на мене не подивиться.

— Ти справді поїдеш у цьому? — промуркотів новий голос із підвіконня.

— Себастіане, ви тут звідки? — охнула я, здивовано обернувшись.

— Ваша карета подана, місс, — промурчав він. — Але, благаю, тільки не в цьому. Начаруй їй щось більш сучасне. Таке навіть моя бабця не вдягне.

— Кхм… добре. Я просто розгубився, — пробурмотів гном і змахнув чарівною паличкою.

Замість мішкуватої сукні з великими рукавами з’явилася красива блакитна сукня з легкої органзи та вишитим корсетом. Волосся лягло на плечі м’якими локонами, а на щоках заграв рум’янець.

— Інша справа, — задоволено промуркотів Себастіан.

— Так це маніфік, — захоплено сказав Крисич.

— О, друже, і ви тут? Де гарні жінки — там і ви?

— Не в цей раз, котусику. Міс Елла має боржок.

— Ах ти хитрюга. Ну що, поїхали?

— Зачекайте, — озвався гном. — А туфлі?

— Тільки не кажіть, що вони мають бути кришталеві.

— А які ж іще? Звісно, кришталеві.

— Ні, — коротко відповіла я.

— Але нас інших не вчили робити на магічних курсах…

— Ха-ха, — розреготався кіт. — Вони що, не могли когось нормального прислати? Хоча б після академії.

— Яка оплата — така і робота, — пробурчав гном.

— Ні, я не взую ніяке незручне взуття, — категорично відмовилася я.

— Ви ж не можете піти босоніж.

— А я піду у своїх зручненьких капцях, — сказала я, піднімаючи поділ сукні й демонструючи своїх зайчиків.

— Ого, виглядає крінжово, — присвиснув кіт. — А ти практикуйся, гляди — і платню піднімуть.

— Сказав той, що працює на десяти роботах, — буркнув гном і, махнувши паличкою, по-англійськи зник.

— Поїхали швидше, бал от-от почнеться, — сказав кіт.

— Не можна запізнитися, я мушу все скуштувати, — підганяв Крисич.

А я просто йшла за ними, бо вибору мені не лишили.

У дворі на мене чекала звичайнісінька карета, запряжена двійкою білих коней. Не зовсім і звичайна — з лакованого дерева, оздоблена гарними рамами, але точно не з овочів.

— А карети з тикви не буде? — нервово озираючись, запитала я. Раптом це не моя.

— Ні. Що за минуле століття? Є ж таксі. До речі, таксі «Блискавка» домчить вас за одну мить, звертайтеся, — муркнув кіт, застрибуючи на місце погонича.

— І як ви встигаєте на всіх своїх роботах?

— Маю шістнадцять кошенят. Що робити — велика родина. Та й кішка знову вагітна.

Бідолашний тато. Коли ж він спить? А потім я подумала про маму кошенят — от кому справді важко. Шістнадцять… Здуріти можна.

Карета тільки-но, здавалося, рушила з місця, як уже гальмувала.

— Доїхали, міс. Королівський палац.

Як таке можливо? Ми ж тільки вирушили. Я відчинила дверцята — і втратила дар мови. Переді мною стояв величезний палац, мов із казки, з гостроверхими шпилями та яскравими вікнами з вітражами.

— Вау, — нарешті видихнула я.

— Чого ви стоїте, майн лібе? Шнеля!

Крисич шмигнув мені під сукню й умостився на тапкові-зайчикові. А я рушила сходами, бажаючи побачити все це ближче. Не щодня потрапляєш на таку подію. Може, ще й поїм смачненького.

Ні, я не бунтую проти Мартиної їжі, але ж тут має бути щось особливе.

— Міс, де ваша маска?

— Яка ще маска? — здивувалася я.

— Це бал-маскарад. У запрошенні було сказано.

Я розгубилася на мить. Запрошення я, звісно ж, не читала. Звідки мені було знати?

— Не хвилюйтеся, — сказав слуга. — Пройдіть праворуч, придворний маг вам допоможе.

— Дякую, — відповіла я, зобразивши реверанс.

Проходячи крізь прочинені двері, я лише відчула, як Крисич уже прослизнув усередину. Ось і моя частина угоди виконана. Можна й не заходити.

Та з цікавості я все ж кинула погляд у зал. Гості танцювали, а в самому центрі кружляли в парі принц і Ліля.