7: Найкращий шеф королівства

В цьому домі вереск — нормальна форма спілкування, але можна хоч не так рано?

— Я ж казала, що вона не при повному розумі. Здай її в монастир.

Що трапилося?

Відповідь знайшлася у вітальні. Дризелла щось активно розповідала матері, розмахуючи руками, а Ліля сиділа, втиснувшись у диван, і намагалася стати непомітною.

— Ей, що трапилося? — тихенько спитала я, нахилившись до Лілі.

— Це все вона, — тицьнула в мене пальцем Дризелла, навіть не обертаючись.

— Не смій дурити голову своїми хворими фантазіями моїй дочці, — різко кинула мачуха.

— Про що це ви? — здивувалася я, розгублено кліпнувши.

— А хто підмовив довірливу Анастасію, що я не її сестра?

— Це просто ні в які ворота, Елло. Щоб я більше не бачила тебе біля моїх дочок.

— Але я нічо…

— Тихо. У мене вже розболілася голова. Іди готуй сніданок.

Вона перевела погляд на дівчат.

— А ви — по кімнатах. Особливо ти, — окремо уточнила вона Анастасії.

Та лише покірно встала, похиливши голову, і, проходячи повз, одними губами прошепотіла мені: «Вибач».

Що вона вже встигла натворити?

Я ж попрямувала на кухню. Марта сьогодні була вихідна, але залишила після себе ідеальну чистоту. Все б добре, та от біда — ця страва. Я ж не знаю рецепта. Планшета немає, загуглити не можу, навіть книжок із рецептами ніде не знайшлося.

Я знову дістала візитку й втупилася в неї. Що за дивина така — ні номера, ні адреси, нічого, щоб зв’язатися.

Лише якась фраза на звороті:

«За потреби допомоги в галузі кулінарії скажіть пароль

“КрисичХелперКукінг@ком”».

Це що, якась магічна пошта? Як у цьому розібратися?

— Ви вже розібралися, майне лібер леді.

Я підняла очі на стіл і навіть не дуже здивувалася, побачивши там крису в ковпаці кухаря.

— Як ви тут опинилися? — здуру спитала я, стискаючи в руці все ту ж візитку.

— Хіба не ви сказали пароль? Ось я й тут. Найкращий дер-шеф королівства, — гордо випростався він.

— Ви вмієте готувати рататуй?

— Йа, май лібер. Це моя фірмова страва. Для такої чармантної красуні зроблю знижку п’ять відсотків, — підморгнув він.

— І скільки я вам буду винна? — насторожено уточнила я.

— Одне бажання, чарівна белло. Не лякайтеся, жодних непристойностей.

— Добре, — погодилася я після короткої паузи.

По-перше, довго тут залишатися я не збиралася. А по-друге… ну серйозно, що міг попросити такий маленький гризун?

Шеф почувався на кухні, мов на власній: жонглював ножем непомірно великого для його статури розміру й вправно нарізав інгредієнти. А я зайнялася тим, що завжди робила й удома. Ранкова кава.

Це був майже магічний ритуал, який завжди допомагав мені прокинутися. Усі в домі знали: поки я не вип’ю свою чашку кави, краще ні про що не просити.

Хвилин за сорок із духовки потягнуло неймовірним ароматом. Шеф махнув хвостиком — і дверцята самі прочинилися.

— От і все, майн лібер Елло, готово. Нехай трішки випустить пар — і можна подавати.

— Дякую величезне. Не знаю, що б я без вас робила, — щиро сказала я.

— І пам’ятайте, з вас одне бажання. До зустрічі, Елло.

Він зник саме вчасно. Я тільки-но почала накладати собі страву, як до кухні притопала Дризелла.

— Нарешті. Подавай уже швидше.

— Ти нічого не поплутала? — спокійно перепитала я.

— Про що це ти?

— На мені що, форма офіціантки? — я кивнула на тарілку. — Сама накладеш. Це мені порція.

Я взяла каву, тарілку й вийшла на ґанок. Приємно почати ранок без зайвих голосів.

— Мааам, вона не подала страву! Скажи їй! — долетіло з кухні.

— Елло, в чому справа? Ми ж домовилися, — почулася мачуха.

— Отож. Ми домовилися, що я готую. Руки у вас є — самі накладете. І посуд, чур, мию не я.

Двері зачинилися. Я спокійно вдихнула ранкове повітря.

Ніхто не зіпсує мені настрій.