6: Вивчити ворога і перемогти

— То який у тебе був план? Ну, поки я тебе не зупинила? — спитала я.

— Хотіла підстрибнути й ухопитися за гілку.

— А потім що? Повисіти на ній і впасти?

— А що, ти можеш придумати щось розумніше? Ні? То підсади мене.

— Я б цього не робив на вашому місці.

На гілці, до якої так невдало намагалася дострибнути моя подруга по нещастю, сидів знайомий чорний кіт.

— Себастіан, — зраділа я. — Ви до нас знову прибирати?

— Що? Ні. Я зараз на іншій роботі. — Кіт підставив лапку під сонячні промені, уважно перевіряючи, чи достатньо вона чиста.

— Іншій роботі? Вона у вас не одна? — поцікавилася я.

— Звісно. Хіба на одну зарплатню виживеш у цьому дорогому місці? Не всі ж народилися дочкою купця.

— А чому нам не варто лізти на дерево? — запитала Лілія.

— Як чому? Бо це не личить леді. Ви можете впасти, зламати ногу й тоді не потрапите на бал.

— Який ще бал? — не зрозуміла я.

— Бал у королівському палаці, — з підвищеною інтонацією, розтягуючи слова, промовив він і дістав із сумки листа з печаткою.

— Аааааа, нас запросили на баааал! — пролунав вереск Дризели. Вона підбігла, вихопила листа й помчала додому. — Мамо, нас запросили на бал!

— Як же вона мене бісить, — пробурмотіла Ліля, зітхнувши.

— Зачекайте, — мовив кіт. — А підпис?

— Підпис? — перепитала я.

— Про отримання запрошення. Мені ще звітність подавати.

— Ой, вибачте, Себастіане. Давайте я розпишуся.

Щойно закарлючка з’явилася в потрібній клітинці, кіт знову зник.

— Ти бачиш його не вперше? — спитала Ліля.

— Ні.

— Анастасія! — почувся голос мачухи. — Негайно сюди!

— Іди. Цю дамочку краще не злити. Зустрінемося на горищі після відбою.

Як приємно було знати, що я тут не одна в цій божевільні. І хай я знаю Лілю дуже й дуже погано, спільна пригода добряче об’єднує. Мимоволі стало цікаво, звідки вона і як сюди потрапила.

Час тягнувся нестерпно довго. Сонце давно сіло за обрій, коли я вмостилася у своє тепер уже улюблене місце на горищі — крісло — й чекала на Лілю. Нарешті почувся скрип дверей.

— Чого так довго? — спитала я.

— Це якісь тортури, — видихнула вона, падаючи поруч. — Ми шість годин поспіль вибирали фасон сукні й рюші на бал. Я нічого не розумію… Це що, психлікарня? На нас тут досліди ставлять?

— Ем… ти ще нічого не зрозуміла? — я здивовано глянула на неї. — Як таке взагалі можливо? Що останнє ти пам’ятаєш перед тим, як потрапити сюди?

— Я ж казала: заснула, а прокинулася тут.

— А де ти заснула? Що саме ти тоді робила?

— У нас був важкий день. Ми родиною щойно переїхали в нове місто: тато відкриває нову філію, брат вчиться в Києві, от ми всі й переїхали. Житло ще не готове, мама з вантажниками розбирала речі, а ми втрьох — я, Артем і Соня — лягали спати в готельному номері. Я трохи почитала казку… і заснула. А прокинулася вже тут.

Вона замовкла й подивилася на мене насторожено.

— Як думаєш, брата з сестрою теж викрали?

— Ліль, ти краще присядь.

— Ти мене лякаєш. Ти щось знаєш?

— Яку казку ти читала перед сном?

Вона здивовано подивилася на мене, наче на божевільну.

— Спочатку «Русалоньку», потім «Попелюшку».

— Ту саму «Попелюшку», в якої батько вдруге одружився, а в мачухи було дві дочки — Дризелла й Анастасія?

— Кать, до чого ти ведеш? — вона вперто ігнорувала все, що я казала.

— Не хочеш — не вір, але ми в довбаній казці. І чомусь ти перша нормальна людина, яку я тут зустріла. Відійти від сценарію не виходить — я намагалася.

— З тобою все гаразд? Те, що ти кажеш, — повна…

— Маячня? — перебила я. — Та я в курсі. Сама собі це щодня повторюю.

— Стій. А що то за кіт? — Ліля спробувала підловити мене на брехні. — Кота в казці точно не було.

— Це я знаю. Він сказав, щоб я не вірила всьому, що написано. Хто він такий — не знаю. З’явився разом із мишами й птахами, і вони тут прибирали.

— То це вони налякали Дризеллу до поросячого визгу? — вона скептично фиркнула. — Ні, щось мені все одно не віриться. Маячня якась. Може, це шоу? Розіграш? Має бути пояснення.

— Якщо знайдеш його, — зітхнула я, — то дай знати.

Вона хвилину мовчки вдивлялася у вікно, потім із розумним виглядом озвалася:

— Слухай, якщо це розіграш, то всі інші мають бути або акторами, або такими ж, як ми. Може, це квест? Хто знайде вихід. Може, нам взагалі не можна спілкуватися, бо перемогти має хтось один?

Я тихо зітхнула. Ну нічого, вона тут значно менше за мене. Ще не бачила всіх чудасій. Нехай перевіряє свої теорії.

— Ну добре. Я навіть не буду заважати. Шукай свій приз.

— Кать, ти що, образилася? Ну не може це бути казка. Це зовсім нелогічно.

— То перевір. Завтра спробуй свої теорії. Я навіть підіграю. Давай.

— Добре, я спробую. — Вона вже підвелася, але зупинилася. — Ой, забула сказати. Матуся… ну, не моя, ти зрозуміла хто, просила передати, що на сніданок вона хоче рататуй.

— Вона що, думає, я шеф? Я вмію смажити картоплю, борщ раз через раз виходить їстівний, пельмені — будь ласка. Який ще рататуй?

— Я просто передала. Чого ти мені жалієшся?

— Вибач. Вона просто весь час чіпляється.

— Ну ти ж тут Попелюшка, — скептично глянула на мене Ліля.

— Ой усе, йди вже спати. Перевіриш свої теорії — поговоримо. Невіруюча.

Вона вийшла з горища, тихенько прикривши за собою двері.

От же ж заноза в дупі. Рататуй їй подавай. Та я навіть не знаю, що туди входить — тільки мультик бачила.

Хвилиночку… в мене ж є візитка кухаря. Точно, завтра й подзвоню.

Стоп. А як я подзвоню? У мене ж немає телефону.

Халепа. Ну добре. Завтра й розбиратимусь із новими проблемами.