5: Дружити проти спільного ворога

Коли мені нарешті дозволили спускатися з горища, минуло ще три дні. Нікого не здивувало, яким чином у будинку стало чисто і як меблі, що розвалювалися від старості, на горищі перетворилися на щось більш-менш пристойне.

Я навіть трохи освоїлася в цій божевільні, а батько найняв жіночку, що стежила за чистотою й готувала. Вона з’являлася на кухні о дев’ятій і зникала після сьомої вечора. У прямому сенсі. Я ніколи не бачила, щоб вона заходила чи йшла. Просто з’являлася і поводилася так, наче завжди тут була. Говорила мало, працювала не надто швидко, але справлялася. Звали її Магда.

Я кілька разів намагалася заговорити з нею, але мені завжди хтось заважав.

Найбільше в усій цій історії бісила мачуха. Вона з’являлася всюди, куди б я не пішла, і їй постійно щось не подобалося. Вона весь час намагалася мене підловити, вигадати нове покарання, примусити щось робити, вимагала покори.

— Чого ви до мене чіпляєтеся, вам що, місця мало? — не витримала якось я.

Звідні сестри відірвалися від своїх справ і здивовано подивилися на мене.

— Ти маєш бути вдячною, — сказала Дризелла.

— За що? Це ви приплелися в мій дім. Звідки ви взагалі тут взялися?

— Хіба Попелюшка має так себе поводити? — почула я тихе шепотіння.

Анастасія говорила собі під ніс, розгойдуючись на стільці й ні на кого не звертаючи уваги. Я придивилася до неї. Втомлений погляд, нервово скусані нігті. Дивно.

— Ти просто нікому не потрібна сирітка, — сказала мачуха.

— Я не сирота, в мене, взагалі-то, батько є.

— Якого по пів року немає вдома, — відрізала мачуха. — Тож або починай слухатися, або просидиш на горищі до його приїзду. У Магди завтра вихідний, сніданок готуєш ти.

— Щось я не бачила, щоб мої сестрички хоч палець об палець тут ударили, — підмітила я. — Якось несправедливо.

— Я б могла допомогти, — тихенько сказала Анастасія.

Мачуха навіть не подивилася в її бік.

— Не можеш. У тебе вранці примірка в швачки.

— Мені можна буде вийти? — дрижачим, сповненим надії голосом промовила вона.

Хвилиночку. Ні, мені не здається. З цією Анастасією щось не так.

— Звісно ні, дурненька. Вона прийде сюди.

Анастасія лише покірно кивнула й знову втупилася в порожнечу.

Невже мені здалося? Я уважніше придивилася до сестер, та більше нічого дивного не помітила.

Не те щоб мені важко було зробити той сніданок. Вдома я могла і спагеті приготувати, і яєчко сестрі зварити з пюре, але це було інше.

Я не хотіла йти сценарієм Попелюшки. Це постійне відчуття тиску. Наче все вже вирішено, і я маю слідувати обраному шляху. А я хочу мати вибір.

Для початку — вийти за ворота.

Може, десь є якась лазівочка. Я вирішила обійти паркан довкола, ще раз усе ретельно обстеживши.

Ворота були єдиним місцем, де не росли кляті троянди. Рівні кущики з яскраво-багряними бутонами пахли неймовірно. Все виглядало ідеально й однаково, доки мою увагу не привернуло дещо дивне. Дерево за межами подвір’я мало гілку, яка заходила над парканом і звисала всередину.

І що ще дивніше — її помітила не лише я.

 Стрибаючи й намагаючись до неї дострибнути, Анастасія ледь не підвернула ногу.

Тепер усі мої сумніви остаточно зникли.

— То як тебе насправді звати? — спитала я, підійшовши зі спини, поки Анастасія знімала незручне взуття на підборах.

Вона злякано обернулася.

— Не розумію, що ти маєш на увазі.

— Звісно, розумієш. Чого б ти ще намагалася втекти звідси? То як твоє ім’я?

Вона недовірливо глянула на мене, нервово заламуючи руки.

— Ну гаразд, — я присіла поруч на землю. — Мене звати Катя. Я тут стовбичу вже два тижні й, як бачиш, утекти досі не змогла. Тож колись уже, хто ти така?

Дівчина розплакалася, витираючи сльози рукавом.

— Я Ліля.

— Гаразд, Ліля, приємно познайомитися. То звідки ти, як тут опинилася?

— Я не знаю. Просто заснула, а прокинулася вже в кареті, на цьому подвір’ї.

— Тоді, коли впала, не добігши до воріт? — згадала я.

Вона кивнула.

— Що це за місце, і що їм від нас треба? Я хочу додому.

— Я не знаю, — знизала плечима я. — Але вдвох ми швидше розберемося.