4: Спів під фонограму

І так. Що ми маємо? Я на початковій стадії казки. Прибула мачуха і, звісно ж, буде зі своїми доньками змушувати мене, бідненьку, працювати день і ніч. Ага. Успіху.

Що ще я знаю про Попелюшку?

Вона все завжди терпіла. Була доброю і покірною. Жертовність у всій красі.

Ні, ну серйозно. Ще жодного разу така поведінка не приводила до добра. Ці казки потрібно заборонити читати дітям. Кого ми на них виховуємо? Жертв нарцисів і маніпуляторів.

Душно якось стало. Дихати нічим.

Я спробувала відчинити вікно — і, на мій подив, вдалося. На хвилинку навіть виникла думка вистрибнути. Та ні, занадто високо. Третій поверх. От якби другий — я б ще подумала, а так ні.

Пара малих пернатих пташок присіла на підвіконня.

— Ну привіт. У мене немає хліба, вибачайте, — знизала я плечима.

Та вони нікуди не збиралися. Сіли собі й цвірінькали, ніби це їхнє законне місце.

— До речі, хіба ви не повинні мені допомагати? Прибирати і все інше, — скептично примружилася я.

Не знаю, чого я очікувала, але птахи й далі просто сиділи й спостерігали.

— От дурні пташки.

— Ців-ців, — обурливо відповіли вони.

Я завмерла.

— Ви мене розумієте? — здивувалася я. — Що я маю сказати, щоб ви допомогли? «Будь ласка»?

Ні. Не спрацювало.

— Абра-кадабра?

Знову ні.

— Алохомора? Фіглі-міглі? Ну що?..

Згадуй, Катю, ти цю казку разів двісті читала. Як Попелюшка змушувала звірів на себе працювати?

Згадала. Спів.

Вона співала — і звірятка кидалися на поміч.

Це проблема. Я ніколи не вміла співати. Чи обов’язково це робити добре? Зараз пташки почують мій вий і втечуть.

Ну а що я втрачу? Вони й так нічого не роблять, а сама я в цій пилюці спати не зможу. Варто спробувати.

А що співати? Мій айпад не містив жодної принцесиної пісні.

Я заспівала вїдливий мотив:

«Я не п’яна, я просто попала в дурну казочку… лалала-а,

Так співає сьогодні Попелюшкаааа…

Пил в кімнаті не видно і край землііііі

Так потрібні мені помічникииии»

Ні, ну а що. Що перше в голову прийшло, як то кажуть.

Пташки різко злетіли й зникли в небі.

Ну звісно. Чи могло бути інакше? Я б теж утекла від свого співу.

У відчаї, струсивши пил зі старого крісла біля підвіконня, я плюхнулася в нього, здійнявши хмаринку пилу.

Мене відволік шум у кутку кімнати. Я придивилася — і скрикнула, миттю залізши з ногами на крісло.

З десяток мишей висипали з кутка й рушили просто в мій бік.

— А-а-а, миші-і-і!

Вони зупинилися й, як один, подивилися на мене. Здається, розгублено.

У вікно злетіли птахи, зайнявши майже всі високі поверхні кімнати.

— Ців-ців, — пролунало з підвіконня.

— Це ти привів усіх цих істот? — я кивнула в бік хаосу.

— Ців-ців.

— То ви мені допоможете?

— Якщо ти більше не співатимеш, — ліниво озвався чорний пухнастий кіт, розлігшись на столі й вилизуючи шерсть.

Я кліпнула.

— Говорящий кіт? Щось я такого не пам’ятаю в казці.

— Пф. Ти що, віриш у все, що там написано? — він закотив очі.

— Хто ти такий?

Я надто спокійно реагувала на говорящого кота. Це місце точно зводило мене з розуму.

— Я Себастіан. Приємно познайомитися.

— Катя. І мені приємно.

Він різко сів.

— Стоп. Яка ще Катя? Мене прислали до Попелюшки. Так… де це смс… А, ось.

Замовник клінінгу — хрещена фея. Отримувач послуги — Попелюшка.

— Так-так, ти за адресою. Забудь. Я — Попелюшка.

То що з прибиранням? Це разова акція чи оплачено на місяць? — з надією спитала я.

— Нас викликали на сьогодні. Далі можеш продовжити контракт.

— А чим платять за таке? — я насторожено прищулилася.

— Як чим? Ну не зубами ж, я не зубна фея. Грошима, звісно.

— А ви приберете весь дім?

— Дамочко, ну ви нас ображаєте. Ми — найкраща клінінгова агенція королівства.

І робота закипіла. Миші хвостиками змітали пил, пташки складали речі й протирали поверхні. Усе відбувалося злагоджено й на диво швидко.

— Шановний коте, а ваша… контора, випадково, не готує? — обережно поцікавилася я.

— Е ні, це вам до місьє Крисича. Він у нас шеф-кухар.

— А номерочок не дасте?

— Тримайте візитку. Скажете, що від Себастіана — дасть п’ять відсотків знижки. Хоч і щур, але готує — пальчики оближеш. Особливо фірмовий рататуй.

Я хмикнула.

— Ем… містере, а можна вас ще дещо попросити, наостанок?

— Що саме?

— А миші не могли б налякати трішки… декого?

Кіт розреготався.

— Що, в родині розлад?

— Ну, типу того. То допоможете?

— Тільки тому, що ви мені подобаєтесь, міс Попелюшко.

Він змовницьки підморгнув — і в ту ж мить розчинився в повітрі.

А поверхом нижче пролунав пронизливий жіночий писк:

— Миші-і-і!