2: Мамусю, я хочу додому

Ні. Цього не могло статися. Це якийсь розіграш?

Тим часом жіночка на ліжку почала задихатися.

— Ні, що з тобою? Що болить? — голос зірвався.

Я намагалася допомогти. Скинула купу подушок, поклала її рівно, горизонтально. Не допомогло. Мати Елли просто переставала дихати.

— Допоможіть! Хто-небудь!

До кімнати забігли люди в чепчиках і фартухах. Вони почали охати, хреститися, плакати.

— Яка була молода…

— За що ж доля лишила дитину сиріткою…

— Що ви верзете?! Вона ж жива! — я зірвалася. — Допоможіть! Хто вміє робити штучне дихання?!

Та що з цими людьми не так?

Я обернулася до хворої — і все стало зрозуміло.

Вона справді померла. Волосся ідеальними локонами лежало на подушках, які я ще хвилину тому скинула на підлогу. Руки рівно складені на ковдрі. Очі заплющені, а обличчя — спокійне, майже умиротворене.

Я зціпеніла, втупившись у неї.

Якась чортівня. Мені потрібно прокинутися. Це не може бути насправді.

Поки присутні в кімнаті голосили, хапалися за голови, я розштовхала всіх і кинулася до виходу. Мені треба вибратися з цього будинку. Все, що тут відбувається, — просто неможливо.

Сонце привітно світило, зігріваючи теплом. Стійкий аромат троянд витав у повітрі, а щебет птахів дзвенів у вухах.

Я добігла до паркана й смикнула затвір. Дарма — він не піддавався.

Мені треба вибратися звідси. Значить, через паркан. Деревʼяні дошки заввишки півтора метра мене точно не зупинять.

Та щільні кущі троянд не дали цього зробити. Щоразу, коли я намагалася відсунути гілку, зʼявлялася інша й боляче колола шкіру.

— Та що ви від мене хочете?! — вирвалося з грудей. — Випустіть мене!

Тихо, Катю. Не панікуй. Дихай. Вдих. Видих.

Я стояла посеред двору, засадженого квітами, і не знала, що робити.

Що я взагалі знаю про це місце? Я всередині казки. Найжахливішої з тих, які так люблять маленькі дівчатка.

Ні, могло бути й гірше. Якщо я Попелюшка, то з нею не має трапитися нічого справді страшного. Ну так, мачуха і сестри… але загалом — з драконами я не битимуся, ніхто мене не труїтиме.

Принаймні так має бути.

Чи можу я якось впливати на хід сюжету? Маму дівчини я врятувати не змогла. А може, просто було запізно?

Ці симптоми… вони безглузді. Що з нею сталося? Найбільше це схоже на отруєння, але хто ж знає напевно.

Якщо я тут, значить, має бути причина. Має бути спосіб вибратися.

Треба просто з’ясувати, чого від мене хочуть.

— Доню, що ти тут робиш?

Грубий чоловічий голос вирвав мене з роздумів і змусив здригнутися. А що, для вас це казочка, а я — наче в кошмарі, з якого ніяк не можу прокинутися.

Високий чоловік із пузиком, що відверто демонструвало його заможність, у гарних чоботях із золотими пряжками й зеленому замшевому сюртуку з’явився ніби нізвідки. Я не чула, як відчинялися ворота. Не помітила кроків.

— Хазяїне, ваша дружина померла.

Чоловік кинувся до будинку, забувши про мене.

— Дитино, ти щось їла сьогодні?

А й справді. А що, як мене отруїли, і я ніяк не можу вийти з коми? Лежу десь у лікарні, з крапельницею, а це все — марення.

Живіт зрадницьки забуркотів.

— А що їла та жінка… тобто мама?

— Те саме, що й усі ми: суп, картоплю з качкою.

— І нікому не стало зле?

— Що ви таке кажете, міс Елло. У нас найкращі продукти. Ваш батько — купець.

Живіт знову заурчав, наполегливо вимагаючи їжі. Хіба у снах урчить живіт?

Я сіла на кухні за стіл і обережно принюхалася до миски з бульйоном. Пахне смачно. Хліб теж свіжий, ароматний.

Жителям будинку було не до мене — і це зрозуміло. Батько, вбитий горем, розганяв прислугу. Чесно кажучи, мене це мало зачепило. Ну втратили роботу всі ці дамочки в чепчиках.

Мене більше цікавив суп. Як перевірити, чи можна його їсти?

На підвіконня розчиненого вікна сіли пташки з гарним блакитним пір’ям.

— Привіт, ціпоньки. Ви голодні?

Я вмочила в суп шматочок хліба й піднесла до вікна. Кілька секунд пернаті насторожено дивилися на нього, а потім навперебій знищили все до крихти й одразу ж допитливо зацівкали, випрошуючи ще.

— Не отруєне? Ви впевнені?

— Ців-ців.

— Ну гаразд, тримайте ще.

Залишивши їм пів скибки, я вже спокійніше повернулася до миски. Так і з котушок недалеко з’їхати. А може, я вже…

Коли голод відступив, думки трохи прояснилися. Все вже не здавалося таким похмурим. Ну а що — годують, кімната є. Не так уже й погано.

Перекантуюся трохи, поки не зрозумію, що робити далі.