1: Казочка на ніч, або нічний кошмар

— Кася, ну почитай, ну по-чи-тай.

— Відчепися, мілюзга. Я не твоя мама.

— Ну, Касяя. Почитааай.

Я стиснула зуби.

— Маааам, вона мені заважає! — з останніх сил, щоб не зірватися на молодшу сестру, крикнула я.

Втомлена мама вимкнула воду на кухні й за кілька митей з’явилася у дверях.

— Катюню, ну будь ласка. Мені ще звіт дописувати. Вона вже викупана, просто почитай їй пару хвилин.

Як же мене це все дістало. Навіщо народжувати, якщо не справляєшся?

Але втомлений мамин погляд зачепив щось глибоко всередині.

— Гаразд. Дуй у ліжко, мілюзга.

— Дякую, сонечко, що б я без тебе робила.

От що б я робила — точно знаю. Новий сезон «Дивних див» сам себе не подивиться. У мене, взагалі-то, канікули. Я тільки-но закінчила другий курс режисури, а моя молодша сестра тепер не відлипає від мене. Краще б я лишилася в Києві.

— Що читати будемо?

— «Попелюшку».

— Ні, Машка, тільки не цю мурню.

Вона насупилася.

— А що таке «мурня»?

— Так, забудь. Попелюшку — значить Попелюшку. Давай, вкривайся швидше.

Збірка казок Маші вже потріпалася сильніше, ніж підручник з біології за 8 клас, якому років десять. Бо іншу книгу вона просто не сприймала. Навіщо взагалі читати те, що знаєш напам’ять?

— Давай я прочитаю тобі щось цікаве? А?

— Ні. Попелюшку.

Лишалося тільки сісти в крісло біля дитячого ліжечка з захисними бильцями й наліпками на всіх видимих поверхнях та відкрити книжку.

«В одного знатного та (звісно) багатого чоловіка сильно захворіла дружина…»

Чесне слово, батько в Попелюшки одразу був не надто далеким чоловіком. Та й мати — дуже цікава жіночка.

«Покликала вона дочку на смертному одрі й наставляла:

— Будь завжди працьовита й добра…»

Ненадовго вистачило моєї сестрички. Я ще й пів сторінки не прочитала, а вона вже сопе. Ну що за миле створіння.

Тільки старші діти в родині знають, як це мале чортеня може вивести тебе із себе за якісь пів хвилини, але коли спить — янголя, не інакше.

Я вже хотіла встати, але Машка міцно стисла поділ піжами й заворочалася.

Е ні. Краще посиджу тут хвилиночку, ніж знову читати цю патріархальну установку про принців і дівчат, які мають бути добрими, і тоді щастя саме впаде на голову.

Саме так я думала, коли закохалася вперше. У свого ж одногрупника Валеру.

Писала за нього домашку, прикривала на парах. Зводив у кіно пару разів — і я поплила. Ще й сама за квиток собі заплатила. Та що там, ми ж сучасні люди, 50/50, уся Європа так живе.

Дура наївна. Бо Олі, з якою він тим часом спав, перепав і новенький айфон, і колечко Cartier.

Хоча де я, а де Оля. В неї в тата м’ясокомбінат.

А я… я, виходить, точно Попелюшка.

Не знаю, скільки я так сиділа, бо, схоже, задрімала, а прокинулася вже від співу пташок у відкрите вікно.

Які, нафіг, пташки? Ми в центрі Житомира. Тут тільки алкаші співають і коти навесні.

Та ні, справді щебече хтось. Ще й так гарно. Вставати зовсім не хотілося — ковдра така м’якенька й пахне чимось хвойним. Мама що, змінила кондиціонер?

Очі нарешті сфокусувалися, і я крикнула від подиву:

— Бляха, де це я?

— Місс Елла, з вами все гаразд? Я чула шум.

Яка ще Елла? Мене що, викрали?

Так, стоп. Викрали, щоб засунути в найбільше ліжко розміру king-size у кімнаті з стелями під три метри?

Щось тут не сходиться.

Я тихенько встала й підійшла до дверей, зробивши маленьку шпаринку.

— Місс Елла, вам подати сніданок сюди? — знервовано питала жіночка в кумедному чепчику й фартусі.

— Так, — трохи подумавши, відповіла я.

Ні, ну а що. На голодний шлунок таке не сприймається. А я й так нічого не розумію. Та жіночка мене бачила й усе одно назвала Елла.

Хоча я точно знаю, що я Катя.

Може, я сплю? Тоді треба себе вщипнути.

Та цього не знадобилося — я врізалася мізинцем об якийсь маленький столик. Аж очі засльозилися. Якщо після такого я не прокинулася, то й не знаю.

Жіночка в смішному чепчику занесла тацю з їжею.

— Ви знову пізно заснули? Місс Елла, я ж вам стільки разів казала — не виснажуйте себе. Цим ви матінці не допоможете.

— А що з нею? — перш ніж подумала, бовкнула я, так і завмерши з булкою в руці.

— Ні, не лякайтеся. Гірше не стало, та й краще теж. Не знаю, скільки їй лишилося.

У цієї Елли що, мама хворіє?

— А що каже лікар?

Жіночка здивовано втупилася в мене.

— Так не було лікаря.

— Як це не було? Так давайте покличемо.

— Усі лікарі зараз у палаці, лікують короля.

— Навіщо йому всі лікарі? Хіба одного не вистачить?

Жіночка заклякла від страху й шепотом відповіла:

— Місс, ви що таке кажете. Це ж наказ короля.

— Моїй мамі потрібна допомога, чи я не права?

— Ваш батько поїхав просити про допомогу в палац. Сподіватимемося, що він встигне.

Не подобається мені це все. Я, звісно, не лікар, але, може, хоч гляну на бідну жінку. Що за дурня тут твориться?

— Проведи мене до неї.

— Ні, місс, вам не можна. А якщо це заразне?

— Та я вакцинована від усього, що можна, навіть від малярії. Веди вже.

Жіночка хотіла заперечити, та не стала. Вийшовши з кімнати, я очманіла. Величезний будинок, вікна в підлогу, а за ними — вид, ніби в горах Швейцарії. Стільки простору, стільки сонця.

— Нам сюди.

Кімната, яку показала жіночка, була темною й затхлою. І тут тримають хвору? Ще й дивуються, що вона не одужує?

— Хто тут? — почувся слабкий голос.

— Це я. Можна я відкрию вікно? Чим тут так пахне?

— Це трави для одужання. Та я не проти вдихнути трохи вуличного повітря. Хоч востаннє.

— Не кажи так. Скоро буде лікар, ти одужаєш.

— Ні, доню, він не встигне. Я згасаю.

Я підійшла, поклавши руку їй на потилицю. Жару не було, шкіра бліда, губи сухі — явне зневоднення.

— Почекай, я попрошу принести тобі соляний розчин. Ти чимось отруїлася?

— Стій. Я маю встигнути тобі сказати. Доню, будь завжди працьовита і добра…