​Розділ 7. Таємниці за зачиненими дверима

​— Тільки не розкидай свої речі. І не чіпай нічого, що виглядає як частина складної системи, — Денис відчинив двері своєї квартири, пропускаючи Ніку вперед.

​Квартира Громова була саме такою, як вона собі уявляла: мінімалізм, багато світла, запах дорогої кави та ідеальний порядок. Навіть капці в коридорі стояли під кутом 90 градусів до стіни.

​— Ти тут живеш чи це виставка «Життя без бактерій»? — Ніка з цікавістю озиралася навколо, тримаючи в руках свій заляпаний фарбою рюкзак, який у цьому інтер’єрі виглядав як шматок брухту.

​— Я просто люблю знати, де лежать мої ключі, — відповів Денис, знімаючи сорочку, під якою виявилася проста чорна футболка. — Сідай за стіл, я принесу ноутбук. Нам треба доробити презентацію.

​Поки Денис пішов на кухню за водою, Ніка не втрималася. Її внутрішній Сокіл вимагав дослідження. Вона зазирнула в напіввідчинені двері його спальні, очікуючи побачити там ще більше стерильності, але...

​— О боже, Громов, це що, вівтар? — прошепотіла вона, заходячи всередину.

​На великому столі в кутку спальні стояло щось, що абсолютно не вписувалося в образ суворого айтишника. Це був величезний, неймовірно деталізований макет... казкового замку з лего. І не просто замку, а цілого містечка з драконами, лицарями та — Ніка примружилася — маленькою фермою баклажанів біля воріт.

​А поруч на полиці стояла гітара, на якій висіла... яскраво-рожева пухнаста гумка для волосся.

​— Сокіл, я ж сказав нічого не чіпати! — голос Дениса змусив її підстрибнути.

​Він стояв у дверях, тримаючи дві склянки води. Його обличчя, яке зазвичай не виражало нічого, крім іронії, зараз було густо-малиновим.

​— Ти будуєш замки з лего? — Ніка широко усміхнулася. — Денис Громов, геній коду і володар пасти каракатиці, у вільний час рятує пластмасових принцес?

— Це знімає стрес, — буркнув він, намагаючись закрити макет собою. — І це не замок, це архітектурна модель... з елементами фентезі.

— А гумка? — вона вказала на рожеве пухнасте щось на гітарі. — Це теж для архітектурної точності?

​Денис зітхнув, ставлячи воду на комод.

— Це гумка моєї сестри. Вона залишила її тут минулого тижня, коли ми разом добудовували ферму. Вона сказала, що це мій «амулет удачі», щоб я не був таким занудою.

​Вероніка відчула, як її серце тане. Оцей «холодний» Громов насправді грався в лего з молодшою сестрою і зберігав її безглузду гумку як реліквію.

​— Ти знаєш, — тихо сказала вона, підходячи ближче. — Це найкрутіша річ, яку я про тебе дізналася. Навіть крутіша за твою арахнофобію.

​Вона витягла телефон.

​Вероніка:

«Пане Пунктуальність, виявляється, під вашим чорним худі ховається серце казкового принца з лего-цеглинками замість броні. Я офіційно оголошую перемир'я. Ви занадто милий, щоб я продовжувала вас тролити».

​Денис відчув вібрацію в кишені, але цього разу не дістав телефон. Він просто подивився їй в очі — серйозно і без жодної краплі сарказму.

​— Перемир'я — це добре, — сказав він, роблячи крок до неї. — Але я сподіваюся, що ти не розкажеш про замок всьому універу. Моя репутація «залізного Громова» і так тримається на соплях після того випадку з пастою.

​— Твоя таємниця зі мною в безпеці, — пообіцяла Ніка. — Але за одну умову.

— Яку?

— Ти дозволиш мені поставити на башту цього замку маленького сокола.

​Денис засміявся, і цього разу це був теплий, оксамитовий звук.

— Домовилися. А тепер за роботу, Баклажанчику. Проєкт сам себе не здасть.