​Розділ 6. Висока кухня та низькі підбори

​Вечеря мала бути ідеальною. Вероніка навіть витягла з дна валізи сукню, яка не була рожевою, не мала плям від пасти й не нагадувала овочевий відділ. Це була проста чорна сукня, яка, за словами її подруги, робила Ніку схожою на «фатальну жінку, що випадково забрела на пару з вищої математики».

​Денис замовив столик у невеликому італійському ресторанчику. Жодних ананасів у піці, жодних павуків. Тільки свічки, приглушене світло і Денис у білій сорочці з підкоченими рукавами — вигляд, який мав бути заборонений законом за надмірну привабливість.

​— Ти виглядаєш... не як баклажан, — тихо сказав він, коли вона сіла навпроти.

— Це найвищий комплімент у моєму житті, Громов, — усміхнулася Ніка.

​Все йшло занадто добре. Вони сміялися, обговорювали проєкт і навіть майже не сперечалися. Поки двері ресторану не відчинилися, і всередину не запливла Віолетта.

​Віолетта була антиподом Вероніки. Вона виглядала так, ніби зійшла з обкладинки журналу про розкішне життя: ідеальне укладання, сукня за ціну вживаного авто і погляд, яким зазвичай дивляться на неякісний манікюр.

​— Денисе? Яка зустріч! — прощебетала вона, опинившись біля їхнього столика за частку секунди. — Не знала, що ти тепер відвідуєш такі... затишні місця.

​Денис помітно напружився. Його спина стала прямішою за лінійку в його пеналі.

— Привіт, Віолетто. Знайомся, це Вероніка. Вероніко, це Віолетта... моя давня знайома.

​— «Давня знайома»? Як офіційно, любий, — Віолетта нарешті перевела погляд на Ніку. — О, ти така мила. Першокурсниця, так? Я впізнаю цей погляд — повний надій і віри в те, що Денис Громов має серце, а не процесор.

​Ніка відчула, як у ній прокидається внутрішній Сокіл, готовий випустити пазурі.

— Насправді, у нього дуже непоганий процесор, — відрізала Вероніка. — Зі вбудованим захистом від спаму.

​Віолетта на мить замовкла, змірявши Ніку поглядом.

— Яка гостра на язик. Ну, насолоджуйтесь вечерею. До речі, Денисе, ти так і не забрав свою колекцію вінілу. Вона досі пахне моїми парфумами.

​Вона розвернулася, щоб піти до свого столика, але саме тут у справу втрутилася карма.

​Офіціант саме ніс велику тацю з фірмовою пастою «Неро ді сепія» — це чорна паста з чорнилом каракатиці, дуже смачна і... неймовірно мазка. Вероніка, намагаючись непомітно «підколоти» Дениса під столом ногою, випадково зачепила край скатертини.

​Все сталося як у сповільненій зйомці.

Ваза з квіткою нахилилася, Денис спробував її підхопити, його рука зачепила лікоть офіціанта, і... чорна, як безмісячна ніч, паста полетіла прямо на білосніжну спину Віолетти.

​— О-О-ОЙ! — скрикнула Ніка, закриваючи рот руками.

​Ресторан на мить затих. Віолетта повільно обернулася. Її дорога сукня тепер виглядала так, ніби по ній проїхався каток із гуталіном. Чорні макаронини елегантно звисали з її плеча.

​— Мій... мій ексклюзивний шовк! — прошипіла вона, дивлячись на Ніку так, ніби хотіла спопелити її на місці.

— Я... я зараз усе витру! — Вероніка схопила серветку, але в паніці замість сухої вмочила її у свій бокал із червоним вином.

​Результат був передбачуваний. Через секунду Віолетта була не просто чорною, а «чорно-бордовою».

​— Громов, я тебе ненавиджу! — вигукнула колишня і, цокаючи підборами, вилетіла з ресторану, залишаючи за собою шлейф із чорнила каракатиці.

​Денис і Вероніка залишилися сидіти в повній тиші. Офіціант розгублено збирав макарони з підлоги. Вероніка повільно опустила вино на стіл.

​— Ну... — прошепотіла вона. — Зате вона тепер пахне не лише парфумами, а й морепродуктами.

​Денис закрив обличчя руками. Його плечі почали здригатися. Ніка подумала, що він плаче від сорому, і вже хотіла почати вибачатися, але раптом почула... сміх.

Громов реготав. Гучно, щиро, до сліз.

​— Сокіл, — витиснув він крізь сміх. — Ти просто стихійне лихо. Я збирався красиво з нею попрощатися місяцями, а ти зробила це за допомогою однієї тарілки пасти.

​Він витяг телефон. Його екран засвітився.

​Невідомий номер:

«Дякую за шоу, Баклажанчику. Це було найкраще побачення в моєму житті. Але за сукню, мабуть, доведеться платити мені... або тобі доведеться відпрацювати це, малюючи мені логотипи до кінця навчання».

​Ніка подивилася на нього, усміхаючись.

— Я оберу логотипи, — сказала вона вголос. — Але тільки якщо ти дозволиш мені вставити туди маленького павучка.