​Розділ 4. Детоксикація від Громова, або Три зустрічі з долею

​Після «викриття» біля конференц-залу Вероніка Сокіл відчувала себе дивно. Наче вона щойно виграла Олімпійські ігри з інтелектуальної дуелі, але при цьому впала обличчям у торт. Денис Громов був ще більшим придурком, ніж вона собі уявляла, і при цьому... неймовірно привабливим.

​Їхні переписки не припинилися. Навпаки, вони стали ще більш зухвалими. Тепер він відкрито писав їй речі, які змушували її щоки палати, знаючи, що вона сидить за сусіднім столом у бібліотеці, намагаючись зосередитись на епосі Відродження.

​Денис: «Сокіл, якщо ти ще раз позіхнеш так, наче хочеш проковтнути весь розділ про Данте, я принесу тобі подушку. Або каву. Вгадаєш, що я оберу?»

​Вероніка: «Ти обереш подушку, щоб я заснула і ти не бачив моїх страждань від твоєї присутності, Громов. І до речі, це ж ти мені тоді писав про баклажанне рагу в їдальні? Ти мене досі тролиш?»

​Денис: «Так. Бо баклажанний тиждень у мене не закінчується. А ти дивно мила, коли нервуєшся».

​Ці повідомлення були як постріли електричного струму, що пронизували її. Їй подобалося. І це лякало.

​Тому, коли Денис запропонував випити кави після пар «як нормальні люди, а не як два маніяки, що переписуються», вона, на подив самій собі, погодилася. «Ну, це ж просто кава», — переконувала вона себе. «Треба ж з’ясувати, чому він такий придурок насправді».

​Вони зустрілися біля «Academic Cup». Денис уже тримав дві кави – чорне еспресо для неї, і якийсь хитромудрий лате для себе.

— Я вирішив не ризикувати з трипільською керамікою, — сказав він, простягаючи їй стаканчик.

— Дуже шляхетно, — кивнула Ніка. — Я навіть не думала, що в тобі є щось шляхетне.

Вони сиділи за маленьким столиком, намагаючись знайти теми для розмови, крім своїх переписок. Це було складно. Кожна пауза була наповнена натяками.

​— Отже, ти вчишся на дизайні? — запитав Денис. — Тижневий дедлайн на проєкт «Костюм з підручних матеріалів» все ще тримає тебе в тонусі?

Ніка здивовано глянула на нього:

— Звідки ти знаєш про дедлайн? Ти що, ще й у старостах нашої групи сидиш?

Денис посміхнувся своєю фірмовою, ледь помітною усмішкою.

— Ти писала про це у своїх сторіз. І я, на відміну від тебе, вмію читати. І дивитися, коли треба.

Ніка відчула, що він знає про неї забагато. Це лякало і притягувало одночасно.

​Через кілька днів Денис запропонував прогулятися парком після пар. Ніка погодилася, вирішивши, що свіже повітря допоможе їй «детоксикуватися від Громова». Вона навіть спеціально вдягла свій найменш «баклажанний» лук – світлі джинси та просту футболку.

​Вони йшли алеями, і Ніка вперше помітила, що Денис не такий вже й «холодний». Він розповідав про свої проєкти, про те, як він намагався хакнути університетську систему заради безкоштовної піци (і майже вдалося!), і навіть про свою молодшу сестру, яка є повною її протилежністю – спокійна і зібрана.

Ніка сміялася. Справді сміялася, без удавання. Він, виявляється, міг бути не тільки іронічним, а й дуже дотепним.

​Вони сиділи на лавці біля озера, коли її телефон задзвонив. Артем.

— О ні, — прошепотіла вона, бачачи ім’я на екрані.

— Проблеми з братом-олухом? — запитав Денис, знову демонструючи свою обізнаність.

— Проблеми з братом-канібалом, — зітхнула Ніка, відповідаючи на дзвінок. — Алло, Артем...

​Вона навіть не встигла договорити, як з-за кущів вискочив її брат, Артем, з обличчям, на якому читалася вселенська трагедія. За ним гнався… собака! Великий, пухнастий і, здається, дуже злий тер’єр.

— Ніка! Рятуй! Це монстр! Він викрав мої шкарпетки! — кричав Артем, не помічаючи Дениса.

— Які шкарпетки? — Ніка була шокована.

​Собака підбіг до Артема, який вже сховався за спиною Ніки, і поклав перед ним… сіру брудну шкарпетку.

— Він просто хотів погратися, — спокійно сказав Денис, який, на подив Ніки, абсолютно не був здивований цією сценою.

— Ти хто такий?! — на Артема нарешті дійшло, що Ніка не одна. Він визирнув з-за її плеча, його очі налилися підозрою.

— Денис, — коротко представився Громов, ледь стримуючи усмішку.

— Денис? Ого, Ніка, швидко ти знайшла собі... друга, — Артем явно натякав на щось більше. — А я думав, ти сама, як завжди.

Ніка відчула, як її обличчя знову починає палати.

— Це не твоя справа! І відчепись від мене зі своїми шкарпетками!

— Мої шкарпетки! Я їх шукав! — Артем театрально схопився за голову.

​На цьому «побачення» фактично закінчилося. Денис, на подив, відреагував дуже спокійно. Він навіть допоміг Артему відігнати собаку (який виявився сусідським добряком на прізвисько Бублик).

​Через кілька днів вони знову зустрілися. Цього разу Денис запросив її до студентського клубу на якусь інтелектуальну гру. Вероніка, дивуючись власній сміливості, прийшла.

Вони сиділи поруч, Денис шепотів їй підказки, а вона намагалася ігнорувати той факт, що його рука лежить на її коліні, ніби випадково. Вона майже забула про всі свої переживання.

Під кінець вечора, коли вони виходили, Денис зупинив її біля арки.

— Слухай, Сокіл, — почав він, його голос був тихим, незвичним. — Я хочу тобі щось сказати...

Ніка підняла голову. Його очі були темними, і вона відчула, як він нахиляється. Серце її затріпотіло. Це був той самий момент, коли повітря стає густим, а світ навколо ніби завмирає.

​Раптом з-за рогу вискочив... Артем. З величезною коробкою піци в руках.

— Ніка! Я знайшов твою улюблену піцу з ананасами! І до речі, знаєш, що я бачив? Викладач з історії культури купив... — він замовк, побачивши Дениса. — Ой. Вибачте. Я перервав щось важливе?

Денис повільно випростався, відводячи погляд від Ніки. На його обличчі знову з'явилася та сама непроникна посмішка.

— Ні, Артеме. Просто обговорювали трипільську кераміку. На дуже глибокому рівні.

Ніка відчула, як кров відлила від обличчя. Вона хотіла розчавити брата разом з його піцою.