​Розділ 5. Ментор, павук та інші катастрофи

Викладач з дизайну оголошує великий міжкурсовий проєкт. Суть: старшокурсник стає «ментором» для першокурсника. І — який «сюрприз»! — за алфавітним списком або просто за велінням злої долі Громов стає куратором Сокіл.

​Якщо ви бачите Вероніку Сокіл, яка б’ється головою об двері аудиторії, не викликайте швидку. Просто знайте: вона щойно дізналася, що її навчальним куратором призначили Дениса "Я-Ставлю-Коми-Навіть-У-Снах" Громова.

​Вероніка Сокіл серйозно розглядала варіант переведення в інший університет. Бажано — на іншому континенті. Можна навіть на Марс, якщо там не ловить зв’язок і немає Громова.

​— Отже, Сокіл, — голос Дениса звучав надто спокійно для людини, яка щойно зруйнувала її плани на спокійне життя. — Оскільки я твій куратор у проєкті «Брендинг майбутнього», у нас є два варіанти. Перший: ти слухаєш мене і ми отримуємо «А». Другий: ти робиш усе по-своєму, і ми разом ідемо на перездачу в липні.

​Вони сиділи в дальньому кутку університетського коворкінгу. Денис уже розклав свій ноутбук, блокнот для записів та три лінери, вирівняні за лінійкою. Ніка ж намагалася знайти в рюкзаку хоча б одну ручку, яка пише, попутно витягуючи на стіл обгортку від батончика, квиток на трамвай і один загублений навушник.

​— Є третій варіант, — буркнула вона, нарешті знайшовши олівець. — Ти займаєшся технічною частиною, а я — креативом. Ти ж знаєш, що я дизайнер, а не робот-калькулятор.

​— Твій «креатив», — Денис кивнув на її начерки, — виглядає так, ніби по паперу пробіглося курча з брудними лапками. Нам потрібна структура.

​Він присунувся ближче, щоб показати їй сітку макета на екрані. Його плече торкнулося її, і Ніка на мить забула, як дихати. Від нього пахло кавою і тим самим цитрусовим парфумом, який вона тепер могла впізнати із заплющеними очима. Щоб приховати збентеження, вона витягла телефон.

​Вероніка:

«Мій куратор — це зануда 80-го рівня. Він щойно розкритикував мої начерки. Пане Пунктуальність, скажіть йому, що він сухар без уяви!»

​Телефон Дениса, що лежав прямо перед нею, коротко вібрував. Він навіть не здригнувся. Не відриваючи очей від монітора, він правою рукою ввів коротку відповідь.

​Невідомий номер:

«Можливо, твій куратор просто хоче, щоб ти стала кращою. І до речі, сухарі дуже корисні для травлення. На відміну від хаосу».

​Ніка обурено вдихнула повітря. Він робив це прямо зараз! Сидів поруч і тролив її у двох реальностях одночасно!

​Вона вирішила змінити тактику. Якщо він такий ідеальний, у нього має бути слабке місце. Вона помітила, що під час роботи Денис постійно озирався на стару вентиляційну решітку в кутку, яка дивно рипіла.

​— Громов, ти чого такий смиканий? — примружилася вона. — Боїшся, що вентиляція порушить твою ідеальну розкладку лінерів?

​— Там просто пил, — коротко відповів він, але його пальці на мить завмерли над клавіатурою.

​В цей момент з тієї самої решітки на тонкій сріблястій нитці повільно, дуже артистично почав спускатися маленький, чорний, волохатий павучок. Він цілився прямо на розгорнутий блокнот Дениса.

​Ніка помітила його першою. Вона вже відкрила рот, щоб попередити, але... підступна частина її душі прошепотіла: «Почекай».

​Павук приземлився рівно на слово «СТРУКТУРА».

​Громов опустив погляд. Наступну секунду Вероніка запам’ятала на все життя.

Завжди стриманий, холодний і «кам’яний» Денис Громов видав звук, схожий на приглушене «Оух!», і відскочив на стільці так різко, що той мало не перекинувся.

​— Сокіл! Прибери це! — вигукнув він, вказуючи пальцем на павука, ніби це був принаймні вогнедишний дракон.

— Що, Громов? Це ж просто павучок. Його звати... ну, нехай буде Анатолій. Він теж прийшов на менторство, — Ніка ледь стримувала істеричний сміх.

— Прибери Анатолія! Зараз же! У нього забагато ніг для цього столу!

​Вероніка спокійно взяла порожній стаканчик з-під кави, обережно накрила павучка і переставила його на підвіконня. Вона повернулася до столу, сяючи, як нова монета.

​— Громов, ти боїшся павуків? Ти? Гроза факультету кібернетики?

Денис повільно сів назад, поправляючи лонгслів і намагаючись повернути собі вигляд величного сфінкса. Але вуха у нього були яскраво-червоними.

​— У них непередбачувана траєкторія руху, — буркнув він. — Це нелогічно.

— Це називається арахнофобія, — Ніка схилилася над столом, зазираючи йому в очі. — Яка милота. Значить, ти теж людина, а не алгоритм у стильних шмотках.

​Вона швидко схопила телефон.

​Вероніка:

«Пане Пунктуальність, ви не повірите! Мій залізний куратор щойно мало не знепритомнів через крихітного павучка. Тепер я знаю, як тримати його в заручниках. Готуйтеся до баклажанного повстання!»

​Денис подивився на свій телефон, потім на Ніку. Його погляд пом’якшав, а іронічна напівпосмішка знову з’явилася на обличчі.

​Невідомий номер:

«1:1, Сокіл. Але пам’ятай: павуки мають звичку повертатися. А я маю звичку не забувати про борги. За порятунок від Анатолія я винен тобі вечерю. Без шкарпеток твого брата. Згодна?»

​Ніка прочитала повідомлення і відчула, як у животі знову затанцювали ті самі шипучі цукерки. Вона подивилася на Дениса. Він не відводив погляду.

​— Вечеря? — запитала вона вголос.

— Вечеря, — підтвердив він. — І це не частина проєкту. Це... особисте.