Розділ 3. Гра в "кішки-мишки"

​Вероніка сиділа на підвіконні в порожньому коридорі, бовтаючи ногами в кедах. Вона точно знала: зараз у конференц-залі на першому поверсі проходять збори студентської ради. Денис Громов, як голова якогось там надважливого департаменту, був там.

​— Ну що, Громов, пограємо? — прошепотіла вона, відкриваючи чат.

​Її план був простий: змусити його видати себе фізично. Вона мала написати щось таке, що змусить його або засміятися, або здригнутися, або хоча б подивитися в телефон прямо під час виступу декана.

​Вероніка:

«Пане Пунктуальність, мені терміново потрібна порада. Тут до мене залицяється один хлопець. Ну, як залицяється... ходить повз із виглядом, ніби він щойно винайшов ліки від дурості, але забув прийняти їх сам. Як думаєте, мені варто дати йому шанс чи відразу скинути на нього горщик із кактусом?»

​Вона притиснулася лобом до скла дверей конференц-залу, спостерігаючи через вузьку щілину. Денис стояв біля трибуни, поки хтось інший занудно зачитував звіт про закупівлю мила для гуртожитків.

​Його телефон, що лежав на столі, завібрував. Денис ледь помітно скосив очі на екран. Його обличчя залишалося кам'яним, але він повільно взяв гаджет у руки.

​Невідомий номер:

«Кактус — це занадто радикально. Рослина ні в чому не винна. А щодо хлопця... можливо, він просто намагається зрозуміти, як у твоїй голові одночасно вживаються трипільська кераміка і звичка розмовляти з дверима. Дай йому шанс. Може, він навчить тебе користуватися ручками на дверях».

​Вероніка закусила губу. Він навіть не змигнув!

​Вероніка:

«Ви такий самовпевнений. А що, як я скажу, що він мені зовсім не подобається? Його звуть Денис, до речі. Прізвище таке... похмуре. Наче зараз дощ піде».

​Вона побачила, як Денис у залі на секунду завмер. Він підняв голову і повільно обвів поглядом аудиторію, ніби шукав когось. Потім його очі зупинилися на дверях. На тій самій щілині, де причаїлася Ніка.

​Вона різко відсахнулася, серце калатало десь у горлі.

​Невідомий номер:

«Прізвище Громов звучить солідно, Сокіл. Це тобі не горобців ганяти. І до речі... якщо ти вже вирішила за мною шпигувати, то хоча б вимкни спалах на телефоні. Твоє відображення у склі дверей засліплює весь перший ряд».

​Ніка з жахом подивилася на свій телефон. Спалах був вимкнений, але екран світився на повну потужність у темному коридорі.

​— Чорт! — шикнула вона.

​Двері залу відчинилися. Вероніка не встигла навіть розвернутися, як перед нею виріс Громов. Збори ще тривали, але він, здається, просто вийшов.

​— Кактус, кажеш? — він прихилився до одвірка, схрестивши руки на грудях. Телефон він тримав так, щоб вона бачила відкритий чат.

​Ніка відчула, що шлях до відступу відрізано.

— Ти... ти знав. Весь цей час! — вона тикнула пальцем у його смартфон. — Ти знущався з моїх баклажанів, знаючи, що це я!

​— Ти сама написала мені, Сокіл, — спокійно відповів Денис, але в його очах танцювали бісики. — Я просто не хотів псувати таку чудову розмову офіційним знайомством. Твій «баклажанний» стиль у переписці набагато щиріший, ніж те, як ти намагаєшся здаватися крутою в коридорах.

​— Я не намагаюся! Я і є крута! — обурилася вона.

​— Звісно. Особливо, коли застрягаєш у дверях, — він зробив крок ближче. Тепер між ними було лише кілька сантиметрів. Вероніка відчула аромат його парфуму — щось свіже, з нотками цитруса і... дощу. — Отже, ти хотіла дати мені шанс? Чи кактус уже в дорозі?

​Ніка відкрила рот, щоб щось заперечити, але в цей момент її телефон знову пискнув. Повідомлення від нього. Хоча він стояв прямо перед нею і не рухав руками.

​Вона опустила очі на екран.

​Невідомий номер (Денис):

«Запитай мене вголос, Сокіл. Якщо вистачить сміливості».

​Вона підняла очі на нього. Він посміхався. Справжньою, не іронічною посмішкою, від якої в животі наче розсипали пачку шипучих цукерок.

​— Ти придурок, Громов, — видихнула вона.

​— Але я твій улюблений придурок-анонім. Вип’ємо ще по каві, чи ти знову підеш штурмувати деканат?