Розділ 2. Подвійне еспрессо з присмаком сарказму

​Розділ 2. Подвійне еспресо з присмаком сарказму

​Черга до кав'ярні «Academic Cup» у холі університету нагадувала міграцію антилоп у засуху. Всі були спраглі, нервові та відчайдушно потребували кофеїну. Вероніка Сокіл стояла в самому кінці, намагаючись не заснути стоячи після двох пар історії культури.

​Вона витягла телефон.

​Вероніка:

«Якщо я не отримаю свій лате протягом п’яти хвилин, я почну гризти підручник з археології. Пан Пунктуальність, ви знаєте, яка на смак кераміка трипільців? Бо я близька до дегустації».

​Відповідь прийшла миттєво.

​Невідомий номер:

«Не радив би. Кераміка погано засвоюється. Краще візьми подвійне еспресо. Кажуть, воно допомагає баклажанам швидше перетворюватися на людей».

​Ніка пирхнула, ледь не впустивши телефон. Вона саме збиралася написати щось в’їдливе у відповідь, як раптом почула над вухом низький, спокійний голос:

​— Якщо ти й далі так сміятимешся в екран, люди подумають, що в тебе істерика від недосипу. Або від трипільців.

​Ніка різко обернулася. Прямо за нею, на відстані витягнутої руки, стояв Денис Громов. Він був у чорному лонгсліві, з перекинутим через плече рюкзаком і тим самим виразом обличчя «я бачу тебе наскрізь».

​— Громов? — випалила вона, відчуваючи, як обличчя знову починає зрадницьки рожевіти. — Ти що, стежиш за мною?

​Денис підняв брову і вказав на чергу.

— Я стою в черзі за кавою. Це називається «соціальна взаємодія», Сокіл. Хоча твій егоцентризм мені подобається — стратегічно цікаво.

​— Дуже смішно, — буркнула вона, розвертаючись назад до каси. — І взагалі, звідки ти знаєш моє прізвище? Ми навіть не знайомі.

​— Вероніка Сокіл, перший курс, дизайн, — сухо перерахував він, роблячи крок вперед, коли черга просунулася. — Важко не помітити дівчину, яка в перший же день намагалася відкрити двері деканату, штовхаючи їх, хоча там було написано «на себе». Ти була дуже наполеглива. Двері ледь вижили.

​Ніка захотіла провалитися крізь землю. Або втекти в ліс і жити з білками.

— Це був стрес! — кинула вона через плече.

​— Це був хаос, — поправив він. У його руках був телефон. Ніка помітила, як він щось швидко надрукував, не відводячи від неї погляду.

​Її телефон у кишені вібрував. Один раз. Другий.

​— Чого ти на мене так дивишся? — підозріло запитала вона, стискаючи свій смартфон у руці.

​— Чекаю, поки ти замовиш свою каву. Бо якщо ти зараз почнеш просити «щось смачненьке, але без молока, і щоб не гаряче», я просто куплю тобі ромашковий чай. Тобі треба заспокоїти нерви.

​— Я замовлю найміцнішу каву в цьому закладі! — заявила Ніка.

​Вона підійшла до каси, гордо піднявши підборіддя:

— Мені подвійне еспресо. Чорне. Як моя душа!

​Денис, що стояв за нею, ледь чутно хмикнув.

Коли вони обоє отримали свої замовлення, Ніка відійшла до високого столика, щоб нарешті прочитати повідомлення від Аноніма.

​Невідомий номер:

«Сміливий вибір. Подвійне еспресо? Твоя душа сьогодні особливо темна. Тільки не пий залпом, бо почнеш бачити майбутнє».

​Ніка завмерла з пластиковим стаканчиком біля губ. Вона повільно озирнулася. Денис стояв біля виходу, тримаючи свій великий паперовий стакан. Він підняв його в повітрі, ніби салютуючи їй, і на його губах з’явилася та сама загадкова напівпосмішка.

​— Ні, — прошепотіла вона, відчуваючи, як по спині пробігли мурашки. — Це просто збіг. Він просто побачив, що я замовила. Він просто...

​Вона швидко почала писати відповідь:

Вероніка:

«Звідки ви дізналися про еспресо?! Ви що, стоїте за моєю спиною?»

​Вона дивилася на Дениса. Він не дістав телефон. Він просто вийшов з холу, зникнувши за важкими дубовими дверима.

​Через секунду прийшла відповідь:

Невідомий номер:

«Я просто добре тебе вивчив, Баклажанчику. До зустрічі на парах. Дивись під ноги, двері деканату все ще відчиняються "на себе"».

​Ніка мало не впустила каву.

— О ні... — видихнула вона. — Це Громов. Це справді він.

​Але в ту ж мить у неї з’явилася інша думка. Якщо він знає, хто вона... чому він не зізнається? І головне — чому він продовжує з нею переписуватися?