Розділ 5.

       Вже давно настав ранок, кімнатою розносився приємний запах яєчні і кави. Ліза встигла приготовити сніданок і якраз, коли поставила дві тарілки і кружки на стіл, Юля відкрила очі і спочатку не зрозуміла де вона, а потім згадала події вчорашнього дня і тяжко здихнула.

- Проснулась вже?  Я якраз сніданок зробила, - Ліза рукою показала на стіл.

- Яка година? – стурбовано спитала Юля, потім замітила годинник на стіні, - чорт, пропустила 2 пари вже.

- Я не хотіла тебе будити, ти міцно спала, вирішила, що сьогодні тобі краще виспатись, - Юля вже сіла за стіл і сумно дивилась перед собою, а Ліза з якоюсь турботою в очах.

- Не люблю каву, - Ліза зібралась забрати кружку, але дівчина зупинила її і сказала, - але сьогодні вип’ю.

       Снідали вони в тишині. Кожен думав про щось своє, але в один момент Юля різко піднялась і поспішила вийти з кімнати, лише біля дверей обернулась.

- Дякую тобі, Лізо. Мені треба дещо зробити, дякую за каву і за вчора, - не встигла Ліза відповісти, як за Юлею закрились двері.

        Вона швидко бігла до своєї кімнати, хотілось закритись, накритись ковдрою і добре подумати, що з цим робити. Ну але для початку, варто дізнатись, що сталось, бо зі вчорашньої розмови вона зрозуміла тільки те, що все погано і потрібні гроші. Їй повезло, що в кімнаті нікого не було. Юля взяла телефон, щоб набрати до мами, руки трошки тряслись, вона переживала. Ще й довго ніхто не брав слухавки. А якщо вони їй щось зробили, дівчина почала переживати ще більше, але майже на останньому гудку її мама все таки підняла.

- Алло, Юля, це ти? – дуже тихо і змучено говорила її мама.

- Мам, все добре з тобою? Вони тебе не образили? Що сталось? Де пропав вітчим? Я нічого не розумію, - скоромовкою  говорила Юля, перескакуючи з питання на питання.

- Доць, все добре. Вадим пропав, його ніде нема і речей його теж нема. Він ж не міг так просто піти і кинути все, правда? – в її голосі вже відчувались сльози.

- Тримайся, я щось придумаю і якщо вони ще раз до тебе прийдуть, одзразу дзвони до мене.

- Та де ти візьмеш такі гроші? В нас нічого нема і те, що ми відкладали теж зникло, - вже схлипнула її мама.

- Мам, це він забрав?

- Напевне, так.

- Ясно. Якщо повернеться, я тебе прошу, не пускай його, а зараз відпочинь і заспокойся. Все, цілую, - Юля виключила телефон і сіла на ліжко, роздумуючи де взяти таку суму грошей. За місяць то нереально на жодній роботі.

        Юля довго думала, поки не розболілась голова і вона не провалилась в сон. Та розбудив її якийсь стук. Сонна вона спочатку не зрозуміла, звідки він іде. Та згодом повністю проснулась і виявилось, що це хтось стукав в двері.

       Не хотілось відкривати, але раптом то сусідки десь ключі забули чи комендант, тому встала і попрямувала до дверей. Та за дверима стояв несподіваний гість, в своїй розтягнутій футболці і широких шортах, з окулярами на очах і волоссям в різні боки.

- Привіт, пам’ятаєш мене? – це був Святослав, власною персоною.

- Та як тебе забути? Чого тобі треба? – не дуже дружелюбно спитала Юля.

Святослав теж хотів їй щось відповісти не дуже приємне, але стримався, усміхнувся і продовжив:

- А я не сам, - і зі спини дістав банку маринованих помідорів і радісно всунув їх в руку здивованої дівчини, без запрошення зайшов в кімнату і всівся на її ліжко.

- Що це? – показуючи очима на банку, спитала Юля і покрутила її в руках.

- Я ж обіцяв принести тобі помідорів з дому, недавно батьки передали. Подумав, що звичайні не прикольно, такі і в магазині можна купити, а це домашня закрутка, -  гордо повідомив.

- А цінник з боку теж батьки приклеїли? – спитала Юля і їй хотілось розсміятись, але лице залишила серйозним.

        Святослав на мить зніяковів, бо не знав що відповісти на це. Тому що перед тим, як іти до Юлі, він зайшов в магазин і купив цю дурну банку помідорів. Хто ж знав, що вони ціну ще й приклеїли на неї. Ніби уважно дивився на банку, коли знімав наклейку про те, де їх зроблено. Але швидко взяв себе в руки і впевнено відповів:

- Ну так вони мають свій невеличкий магазин біля дому, напевне з магазину і відправили банку.

- Магазин, кажеш? А де вони живуть?

- Та як де? Вдома живуть, - а от історію своєї родини хлопець не дуже придумав, - ну тобто в маленькому селищі на Поліссі. Мало там людей, але помідори знаєш як добре ростуть, - викрутився.

- Зрозуміло. Буду знати. Думаю, тобі пора. В мене справи, - дівчина відкрито натякала, що хоче, щоб він пішов вже.

       Святослав не планував так швидко покидати її кімнату, бо прогресу між ними поки взагалі ніякого, а часу до кінця спору все менше. Треба діяти. Хлопець голосно закашлявся і ніяк не переставав, ледве проговорюючи:

- Бачу в тебе мед, зроби мені чаю з ним, бо кашель без того точно не пройде, - і знову закашлявся.

       Дівчина обернулась, закотила очі, але все таки поставила електричний чайник гріти воду. Їй вже хотілось, щоб цей хлопець пішов і побути самій. Святослав ж радів, що трохи часу виграв з нею. Але радіти довго не прийшлось, бо тільки як він випив чай, Юля різко сказала:

- Я рада, що тобі вже краще, а тепер будь-ласка залиш мене саму.

- Чай був дуже смачним, я ще зайду, -  Святослав засмучений таким поворотом подій, вийшов з кімнати, - чорт, чому з нею так важко навіть поговорити? – сам до себе сказав Свят дорогою до кімнати свого друга Діми.

До Дмитра він увірвався як ураган. Дмитро аж водою захлинувся, яку якраз пив.

- Для чого так людей лякати? Що там, був в нашої героїні твого роману? – спитав Діма.

- Був, з нею я роблюсь просто якимсь тупим. Давно себе таким ідіотом не почував. І вона мене виставила за двері, - почав ходити по кімнаті туди-сюди, - от як до неї підібратись?

- Тут я тобі помагати не хочу, я по іншу сторону. Думай, друже, - і Дмитро почав сміятись, - так забавно спостерігати за цим всім. Шкода звичайно, що тільки з розповідей, а не своїми очима.