Розділ 1.

        Київський вокзал зустрічав людей холодною дощовою погодою, такою, що єдине бажання було просто не виходити з дому. Але люди ніби не помічали дощ, проводили і зустрічали своїх друзів, коханих, батьків.  Молода дівчина, яка тільки вийшла з потягу, сильніше закуталась в кофту і накинула на голову капішон. Краплі дощу настільки були великі і сильні, що перебивали звук музики в навушниках. Вона подумала, що це «ідеальна» погода, щоб почати нове життя. Без переживань, сліз і думок як прожити ще один день. Вона жила надіями, що в Києві все поміняється. Адже поступила в хороший університет, на омріяний факультет іноземних мов. Її завжди захоплювали мови інших народів. В школі дівчина вивчала англійську, а вдома самостійно почала вчити італійську мову. Хоч з репетитором не займалась, але весь свій вільний час проводила за книжками, що дало їй досить хороший рівень. Тому й такий вибір факультету.

       Дівчина поспішила скоріше до метро, поки остаточно не промокла. Тягнути валізу і рюкзак на плечах було важко, але вона впевнено йшла, бо її вже чекав новий дім. Ну як дім, гуртожиток від університету, де вона планувала прожити 4 роки, або хоча б до того часу поки не буде мати змоги орендувати квартиру.  Чекаючи зелене світло на світлофорі, вона задумалась, які ж будуть її сусідки по кімнаті, може хтось стане її подругою. І це було б просто чудово, бо в колишньому місті вона так і не знайшла людини, якій змогла б довіритися. Зелений світ загорівся, вона неспішно почала переходити дорогу, не замітивши навпроти хлопця, який боляче врізався в її плече і зачепив руку. Навіть не обернувшись і не сказавши ні слова, хлопець продовжив іти. Дівчина озирнулась, але побачила лише його похмуру спину в чорному худі. Та одразу ж забула про нього. Нарешті дібралась до гуртожитку. Ну з вигляду виглядав він досить непогано, цікаво як всередині. Вона вдихнула на повні груди й увійшла. На вході сидів літній чоловік, років десь 55-60, який захоплено читав газету і попивав гарячий чай.

- Доброго дня, я сьогодні перший день і не знаю куди мені іти, в мене кімната 315 – ввічливо сказала дівчина.

- Доброго, дитинко. Як ж тебе буде звати?

- Юлія

- Гарне ім’я, мою внучку так звати. А я Василь Степанович. Яка кімната кажеш? 315? – Юля просто махнула головою в знак згоди, – Ну це тобі на третій поверх, в праве крило. О, Лізо, стій, – звернувся Василій до світловолосої дівчини, яка зайшла у гуртожиток.

- Що, Василь Степанович, хочете знову попробувати мого борщика? – втомлено спиталась вона.

- Та ні, ти ж якраз ідеш в кімнату, то проведи дівчину, щоб вона не загубилась. І та, від борщу я також не відмовлюсь, – так мрійливо сказав вахтер, що виглядав як кіт, який наївся сметанки.

Ліза, не подивившись на Юлю, просто кивнула головою і сказала:

-Пішли, покажу де ти будеш жити. – навіть не спитала ні як звати, ні звідки приїхала. Юлі стало трішки неприємно, бо з вигляду Ліза їй сподобалась, а от вона Лізі здається, що ні.

- Мене до речі Юля звати, – вирішила повідомити хоча б цю інформацію, та у відповідь получила тільки похмуре «угу».

       Через кілька хвилин Юля стояла біля дверей 315 кімнати, а Ліза подивилась і тихо сказала «мда, не повезло» і просто пішла далі. Дівчина не зрозуміла до чого то було сказано, а перепитувати не було сенсу, бо Лізи вже давно і слід простив. Відчинивши двері, в ніс вдарив запах сигарет і чогось незрозумілого. В кімнаті нікого не було, на ліжках були розкидані одяг, зошити, косметика і різні дрібниці, на стінах розвішані плакати рок-гуртів. Обстановка не дуже сподобалась, але вона подумала, що, можливо, познайомившись з дівчатами, їй тут сподобається більше. Розібравши речі, Юля настільки була вимучена після дороги і емоціями під час прощання з батьками, що не помітила як заснула. Крізь сон до неї проривався чийсь сміх і розмови про те, як класно провели час. Юля розкрила очі і на неї подивились зразу дві пари очей.

- О, проснулась. То ти наша новенька сусідка? Що розкажеш про себе? Надіюсь ти не зануда і ботан. Бо тут кімната не для таких. Так не хотіла, щоб когось підселяли, а тут ти,– це говорила висока чорнява дівчина, якій волосся було лише до плечей, але крутилось гарними хвильками.

Юля навіть не знала як відреагувати на таке привітання. Здається подружитись не дуже вийде.

- Катя, спокійно, будемо тепер веселитись втрьох, – інша дівчина, яка виглядала трошки старшою за свої роки, підозріло усміхнулась і підморгнула тій самій Каті.

І вони обоє розсміялись.

- Я Юля, поступила на факультет іноземних мов. Не розумію, що ви маєте на увазі під «веселитись», але я приїхала вчитись, – Юля вирішила, що цього буде достатньо, щоб їм відповісти.

      Дівчата ж просто хмикнули і продовжили говорити на свою тему. Тільки приїхала, а вже одні розчарування. Може в університеті хоч будуть нормальні одногрупники. А зараз вона вирішила  піти в душ, щоб змити з себе цей день. І вже стоячи під гарячою водою, Юля помітила, що з її руки зник браслет, який колись подарила їй бабуся. Для неї він був дуже важливим, бо бабуся дала його перед своєю смертю, наставляючи внучку, щоб та ніколи не здавалась і долала всі перешкоди, а браслет то як талісман і нагадування. Цей день і ці спогади навіяли на сльози, але дівчина через силу усміхнулась і сказала « Все буде чудово». Заснула швидко і без сновидінь.

            Ранок почався з тишини і тільки було чути спів птахів через вікно. Юля розкрила штори і впустила в кімнату сонячне проміння, від чого Катя повернулась на ліжку, невдоволено засопівши. Цей день був дуже сонячним, одразу появився настрій відкривати світ. Радісно зібравшись на перший день навчання, Юля і не знала, що від нього очікувати. Добре, що університет був в 15 хвилинах ходьби від гуртожитку. Коли для того, щоб увійти в корпус лишалось тільки відкрити двері, то це сталось саме по собі, Юля не встигла зреагувати і її смачно вдарило дверима по обличчі. Деякі, хто це бачив, почали голосно сміятись і по-дурному коментувати. А сам винуватець такої ситуації приклав руку до її голови і турботливо спитав: