РОЗДІЛ 10

Ян

Прокидаючись, руденька щось тихо бурмотіла уві сні. Між її бровами з'явилася невеличка зморшка. Схоже їй наснилося щось, що її роздратувало.

— Цього ніколи не буде... — тихо бурмоче вона, — Ти мені навіть не подобаєшся... Ненавиджу таких нахаб...

— Та невже? — пошепки пирхаю я, й руденька швидко розтуляє очі, перелякано витріщаючись на мене. Здається їй знадобилося декілька секунд, щоб зрозуміти, що вона досі в моїй автівці.

— Я що, задрімала? — тихо питає вона, й виймає з кишені телефон. Подивившись на годинник, вона супиться. Отакої. Здається гарнюня не оцінила мій жест.

— Тут нічого соромитися. Ти просто втомилася, — спокійно відказую я, проте руденька швидко зривається з місця.

— Чому ти мене не розбудив?! — гарчить вона, — Я маю бігти!

Й, перш ніж я встигаю хоч щось сказати, дівчина забігає у під'їзд, та через декілька хвилин знову вибігає, вже в іншому одязі. Вона виглядає схвильованою, й явно поспішає.

— Стривай! Може тебе підвезти? — гукаю її я, й на мить руденька зупиняється. Я бачу, як вона вагається, прикушуючи губу, а потім знов дивиться на мене й киває.

Відчинивши двері, дівчина знову сідає біля мене, й швидко називає адресу. Я не питаю, хоча мені й цікаво, що їй знадобилося на Холодній горі. Це приблизно в п'ятнадцяти хвилинах звідси.

Декілька хвилин ми їдемо мовчки, а потім вона тихо каже:

— Дякую... Гадки не маю, чому ти взагалі запропонував мені допомогу, але дякую.

Дівчина намагається не дивитися на мене, приховуючи своє зніяковіння, й я мимоволі посміхаюся, повертаючи всю свою увагу на дорогу.

— Ти запізнюєшся через мене, — м'яко відказую я, — Я лише беру на себе відповідальність.

Частково це правда. Проте ще свою роль зіграло моє збентеження та цікавість. Я хотів дізнатися про руденьку більше. Хто вона, чим вона живе, що їй подобається. Так, можливо зараз вона не налаштована на подібні розмови зі мною, проте я дуже терплячий, й завжди досягаю свого.

— Я домовилася зустрітися з подругою. Сьогодні вона повернулася з відрядження, й ми маємо заїхати декуди... Це довго пояснювати, — врешті-решт дівчина стомлено зітхає та знов відвертається до вікна.

Я гмикаю.

Відверто кажучи, я трохи нервував, що вона може поспішати до хлопця, хоча й був майже певен у тому, що в неї немає хлопця. Проте "майже" — це не "цілком". Я не звик вагатися, тому вирішую спитати в руденької прямо.

— В тебе є хлопець?

На мить вона застигає, явно не очікуючи від мене такого запитання. Вибач, крихітко, ходити навколо — це не про мене. Час занадто дорого коштує, щоб витрачати його на сумніви.

Дівчина відкриває рота, проте не поспішає з відповіддю, дивлячись на мене з якоюсь підозрою, а потім відказує, гордо здійнявши підборіддя:

— Звісно є!

Її брехня така очевидна, що я не можу приховати посмішки, і від того, як червоніють її щоки, вона лише ширшає. Ну гаразд, руденька, я тобі підіграю.

— І як його звати? — питаю я, знов провокуючи її. Руденька так злиться, що, здається, в неї зараз дим з вух піде, проте не збирається відступати від своєї брехні.

— Це тебе не стосується, проте його звати Кирил, — цікаво, це перше ім'я, що спало їй на думку, чи за ним приховано щось ще?

— Мабуть він тобі дуже подобається? — з посмішкою питаю я, й вигинаю брову. Вона супиться, стискаючи кулаки.

— Авжеж він мені подобається! — роздратовано відказує руденька, — До чого ти хилиш?

Я зупиняю машину на світлофорі, бо нам горить червоний, й на мить повертаюся до неї, трохи нахиляючись, й хрипко відказую:

— До того, руденька, що ти не сказала "кохаю".

Ми опиняємося надто близько, настільки, що я відчуваю солодкий аромат її духів, чую як тремтить її дихання, й, я в цьому певен, серце також. Настільки, що я майже до болю прагну опинитися до неї ще ближче, торкнутися її, й дізнатися, наскільки вистачить її впертості поруч зі мною.

Проте, щойно колір світлофора змінюється на жовтий, а потім на зелений, я знов відвертаюся від неї.

Більше вона не намагається зі мною заговорити, а я не дражню її, вважаючи, що сказав достатньо. Принаймні поки що.

Коли я зупиняю автівку біля шістнадцятиповерхового будинку, руденька відстібає ремінь безпеки, й швидко вискакує з автівки, наче та палає. Їй так кортить скоріше втекти від мене, що вона ледве змушує себе зупинитися, й знову подякувати мені за те, що я її підвіз.

— Немає проблем, — з посмішкою відказую я, й проводжаю її поглядом до під'їзду. Бачу, як вона набирає номер квартири на домофоні, й заходить всередину, а потім, нарешті, їду звідти.

Мабуть мені було варто просто повернутися додому, й трохи поспати, проте після нічної зміни мені жах як хотілося їсти, а вдома з їжі були лише чипси, тож я вирішив заїхати в торгівельний центр, щоб чогось перехопити.

Фастфуд був моєю таємною слабкістю. Про неї знав хіба що Максим — мій найліпший друг ще з часів навчання. Він завжди казав, що одного дня любов до фастфуду перетворить мене на бегемота, втім поки що жалітися було ні на що. Регулярне відвідування спортзалу давало свої плоди.