РОЗДІЛ 9

Леся

Він просто неможливий! Як можна було народитися таким вродливим засранцем? Чому в цього нахаби такий глибокий, чарівний голос, від якого моя шкіра вкривається сиротами, а десь в глибині живота немов палає, лоскоче полумневими язиками, й зводить з розуму? Чому я плавлюся, наче свічка, варто йому мене торкнутися, чи навіть просто приблизитися?

Й, що найгірше, варто мені на мить розслабитися, повестися на цю вроду та природну, хижу чарівливість, як він знов каже чи робить щось, що змушує мене втратити витримку, роздратуватися, та нагострити голки.

А йому це наче подобається.

Після тієї сцени в його кабінеті, коли він посадив мене у власне крісло, та торкнувся моєї ноги, мені здалося, наче час навколо зупинився, а моя кров перетворилася на вогонь, бурхливе полум'я. Моє серце калатало у грудях, наче відбивало ритм якоїсь дивної мелодії. Я не могла поворухнутися.

Коли він сидів переді мною навпочіпках, звільняючи мої ноги від туфель, мені стало спекотно. Від його дотиків, від поглядів, які він кидав на мене. Й навіть після того, як я вийшла з його кабінету та повернулася до роботи, я й досі відчувала це. Варто було заплющити очі хоч на мить, як я знову бачила його, бачила якусь дивну жагу в його очах, відчувала її шкірою та серцем. В ту мить в ньому було щось хиже, щось первісне. Щось, що, мабуть, повинно було мене налякати, проте не викликала в мене нічого схожого на переляк. 

Втім, поряд із ним я відчувала щось інше. Щось схоже на суміш цікавості та збудження, і це бентежило мене, дратувало.

Він мені не подобається, — повторювала я собі, — Він мене не цікавить. І, що важливіше, він мене бісить.

І відтепер він буде моїм босом.

Це катастрофа. Справжнісінька трясця.

Здається, я починаю розуміти як себе відчуває Уля... Хоча ні, в мене геть інакша ситуація. В мене немає жодних симпатій до цього нахаби. Виключно фізична реакція. Але я її приборкаю. Хай би на що він там не сподівався, йому не вдасться мене надурити. Йому не принадити мене своїми ясними очима та чарівною посмішкою. І взагалі, я вже зустріла своє кохання. Мені залишилося лише відшукати його знову.

Звісно, із цим є декілька малесеньких проблем.

По-перше, я досі не знаю ким був цей хлопець. А по-друге, я гадки не маю, чи зустрінемося ми знову.

Уля б сказала, що це дурість, і в цьому немає жодного сенсу. Вона не вірить в кохання з першого погляду, й тим паче в кохання з першого поцілунку.

"Як можна кохати когось, кого ти щойно зустріла? Ти його зовсім не знаєш!" — такими були б її слова.

Мабуть в її очах я зовсім дитина. За двадцять чотири роки свого життя я не раз чула це від інших. Від батька, від колишніх хлопців...

"Тобі час подорослішати! Годі бути дитиною!"

"Що? Справжнє кохання? Подорослішай! Тобі що, пʼять років? Годі вірити у казки!"

Мені казали це частіше, ніж що кохають чи цінують мене, тож можливо вони і мали рацію. Можливо я й справді дурна дитина.

Зітхнувши, я збираю пусті чарки на тацю, й відношу її на кухню. Ще трохи, й мій робочий день закінчиться, й, відверто кажучи, я не можу цього дочекатися.

Хоча я й працювала офіціанткою не так давно, й звикла до фізичних навантажень, я почуваюся виснаженою морально та фізично. Гадаю мені треба трохи часу, щоб знов звикнути до усього цього.

— Непогано тримаєшся, — каже Микола наприкінці робочого дня, посміхаючись та наповнюючи мій келих водою з льодом, — Як для першого дня.

— Я розбила десять келихів, а ще була в ось такому кроці від того, щоб відлупцювати відвідувача, котрий намагався помацати мої цицьки, — втомлено відказую я, роблячі ковток, й, відверто кажучи, трохи жалкую, що в моєму келиху лише вода.

— Шкода, що не відлупцювала, — відповідає Дарина, — Він на це заслуговував.

— Він не встиг нічого зробити, — вже тихіше додаю я, опускаючи голову на барну стійку. Я щойно закінчила прибирати разом з усіма, й переодяглася, але була така втомлена, що вирішила ще трохи посидіти перш ніж піти, — Проте ти маєш рацію. Мені було варто повчити його манер.

Мені вистачило одного дня, щоб зрозуміти, що Дарина не з тих дівчат, що дозволяють комусь принижувати їх, чи робити щось, що їм не до вподоби. Вона не чекає, доки її врятує якийсь принц. Вона сама себе рятує.

Коли вона дізналася про те, що сталося зі мною, поки вона була зайнята іншими замовленнями, то довго лаялася на ту трійцю, через яку я побила чарки та замарала одяг, а потім лаялася вже на мене, через те, що я просто стояла, коли мала дати їм відсіч.

— Ти повинна вміти захищатись від таких, як вони, якщо збираєшся залишитися тут на деякий час. Іншим разом мене та Яна Романовича може не виявитися поблизу. Що тоді робитимеш?

— Ти маєш рацію, — хрипко відказую я, — Я мала щось зробити. Я просто... Навіть не знаю. Я не очікувала, що це застане мене отак зненацька.

Це звучало кепсько, наче якесь безглузде виправдання, втім це була правда. За час, що я працювала у компанії, пішовши з ресторану, я геть забула, як іноді люди ставляться до обслуговуючого персоналу. Наче до людей нижчого сорту. Й це змусило мене відчути огиду.