РОЗДІЛ 7

Леся

Щойно ми вийшли з кабінету, як Дарина повела мене до іншої кімнати, трохи схожої на місце для відпочинку працівників закладу. Там є стіл, невеличкий, проте на вигляд зовсім новий холодильник, електричний чайник, мікрохвильова піч, автомат з водою, та пара шкіряних диванів. Тут же, в кутку, знайшлися гачки для одягу, та ще одні двері, які, мабуть, вели до туалету для працівників.

Дівчина виглядала не дуже доброзичливо, проте я могла це зрозуміти. Іноді мені теж доводилося стажувати нових офіціанток. Проте, попри суворий вигляд, вона зверталася до мене нормально, й, схоже, дійсно збиралася допомогти.

— Дивись, ти поки що не знаєш нашого меню, і навряд чи розбираєшся у напоях, тож першим ділом ознайомся з нашим меню. Гадаю пари годин тобі вистачить, щоб запам'ятати. Якщо ні — можеш піддивлятися, проте це не бажано. Ти вже працювала у цій галузі раніше?

— Так, я пропрацювала три з половиною роки у ресторані, тож певний досвід в мене є, — відказую я.

Вона уважно дивиться на мене, так, наче намагається оцінити мої навички просто поглядом, а потім киває.

— Гаразд, усього в клубі п'ятдесят столів. Тридцять на першому поверсі, і ще двадцять на другому. Зазвичай за кожним офіціантом закріплено десять-п'ятнадцять столів, в залежності від того, скільки офіціантів на зміні. Кожен офіціант повинен носити робочу форму, та знати барну карту. І пам'ятай, що розбитий келих може коштувати тобі різну суму в залежності від алкоголю. Також більшість коктейлів робляться на барі, проте деякі ти повинна вміти робити сама. Якщо це твій не останній день, завтра я тебе навчу. Сьогодні, якщо в тебе будуть такі замовлення, виконувати їх буду я.

В її голосі не відчувалося бажання зачепити, проте я все одно мимоволі відчула напругу.

Якщо мені дозволять тут працювати.

Авжеж, за радістю від того, що мені нарешті запропонували щось окрім кол-центру та фірм, що дурять іноземців, я ледь не забула одну важливу річ. Я на випробувальному терміні.

Звісна річ, вакансія офіціантки не була межею моїх мрій. В мене був диплом, нехай і не червоний, була спеціальність, за якою я могла, та чудово працювала останні півтори роки. Проте я знала, що власниця квартири не буде чекати доки мені запропонують кращу посаду. Якщо я вчасно не внесу оплату за квартиру та комунальні послуги, вона просто вижене мене.

Тож я повинна отримати це місце, чого б це мені не коштувало.

До того ж це був не просто клуб. Це був той самий клуб. Той, де відбувся найкращий та найромантичніший поцілунок у моєму житті. І, можливо, працюючи тут, я знову зустріну його.

Звісно, я розуміла, що він міг опинитися тут того дня випадково, і більше ніколи сюди не прийти, проте якась частина мене сподівалася на це. Напевно та ж сама дурна частина, що вірила у казки та справжнє кохання.

Якби я розповіла про це Улі, вона б напевно закотила очі.

Уля ніколи не засуджувала мене за те, яка я є, проте насправді ніколи не вірила у це, і, враховуючи те, що вона пережила, це можна зрозуміти. Її колишній був справжнім покидьком. Він зрадив їй просто у день весілля. Пощастило що вони не встигли одружитися.

Щоправда, проблема була не лише у тому, що він може сюди більше ніколи не прийти. Навіть якщо він виявиться одним з постійних відвідувачів, немає жодних гарантій, що я його впізнаю.

Трясця! Якби я тільки знала його ім'я!

До речі про імена... А як взагалі звати нахабу?

Ця думка примушує мене ненадовго зависнути. Як так вийшло, що я досі його не знаю?

Якщо подумати, то він теж не знав мого ім'я, доки я не назвала його Дарині, і все ж таки запропонував мені роботу. От дивак.

Хоча я теж не краща. Сіла в автівку до сусіда, про котрого нічогісінько не знаю, окрім того, що без сорочки він виглядає наче модель з реклами спортивного харчування, і навіть нікому не розповіла, що кудись збираюся із ним. Він міг спокійно відвезти мене до лісу, й десь там і залишити, під ялинкою, вовків кормити.

Трясця!

Якщо Уля про це дізнається, вона мене вб'є. Хоча ні, спочатку прочитає супердовгу лекцію на тему моєї безвідповідальності, а потім вб'є, і буде мати рацію.

Я настільки зраділа тому, що в мене з'явилася можливість вирішити дві проблеми одразу: загладити провину перед нахабою й знайти нову роботу, що геть втратила розум.

— Гей, ти мене чуєш? — Дарина клацає пальцями в мене перед очима, привертаючи мою увагу. По стиснутим губам дівчини читалося роздратування.

Дідько, невже вона щось казала, а я прослухала?

— Вибач, я трохи задумалася, — винувато промовляю я, й Дарина стомлено зітхає.

— Надягай фартух і бейдж, — спокійно повторює вона, й, поки я пов'язую фартух навколо пояса, й чіпляю на груди бейдж з написом "Вітаю! Я тут перший день :)", продовжує: — Запам'ятовуй. В кожного з офіціантів є планшет, на якому позначені столики на першому та другому поверсі. А також, окремо, ті, що закріплені саме за ним. Інші столики мають сірий колір. На кожному столі є кнопка для виклику офіціанта. Коли її натискають, колір столу у додатку змінюється на червоний. Зеленим позначені вільні столи. Зайняті та заброньовані змінюють свій колір на синій.