РОЗДІЛ 6

Ян

Насправді я казав це не серйозно.

Клуб — це не ресторан. Тут люди танцюють, штовхаються та іноді випадково чіпляють один одного. Рухатися у натовпі з крихким посудом — завжди ризик. Навіть Дарина, найвправніша та найвідповідальніша з моїх офіціанток, інколи била посуд. Тож, навіть якщо руденька розіб'є один-два келихи, проте впорається з усім іншим, я збирався взяти її. Хоча й дійсно не очікував, що вона погодиться на це.

Проте я бачу в її погляді неабияку рішучість, і мені стає цікаво, чи не злякається вона таких умов

Не злякалася.

Рішучість руденької нікуди не ділася, навпроти, мені здалося, що вона зраділа цьому виклику, і це викликало в мене здивування. Невже вона справді така впевнена, що їй вдасться не розбити жодного келиха та чарки?

— Домовились! — киває дівчина, й простягає мені руку, а потім питає: — Куди та о котрій годині мені під'їхати?

Долоня руденької здається такою маленькою порівняно з моєю, проте вона міцно стискає її, дивлячись мені в очі, а я ледве стримую бажання притиснути її до себе, зовсім як тоді, й перевірити, чи буде у цього поцілунку присмак гіркого шоколаду.

Ні, всьому свій час. Там, на вечірці, я зробив це, тому що вона була готова до цього. Це був вдалий момент, та буде інший. У цій грі виграє той, хто вміє чекати. Хоча, бачать боги, поряд з нею це непросто. Вона навіть гадки не має як спокусливо виглядає.

— Будь готова о восьмій годині, — хрипко промовляю я, змусивши себе зібратися, — Я тебе відвезу.

Ну що ж, подивимося як ти впораєшся, руденька. Це робота не для ніжних дівчаток.

Після того, як вона йде, на моєму обличчі ще декілька годин лишається усмішка, а потім мені нарешті вдається проспати до ранку, аж поки мене не будить дзвінок.

— Яне Романовичу, вибачте, що турбую вас, проте ця дівчина знову тут, — повідомляє мені Віталій, один з охоронців. На щастя не один з тих ідіотів, що влаштували бійку в моєму клубі, — Вона влаштувала істерику біля клубу. Нам викликати поліцію?

Зітхнувши, я втомлено тру скроні, роздивляючись плями на стелі, що лишилися після вчорашнього вечора. Я досі не подзвонив людині, яка мала вирішити цю проблему, хоча мав зробити ще в обід.

Трясця, як же вона невчасно з'явилася!

Після її повернення в мене не залишилося сумнівів у тому, що їй від мене щось треба. Чи може від когось з моїх відвідувачів? Байдуже.

Популярність мого клубу зростає з кожним днем, тож в ньому стає дедалі більше відвідувачів. Деякі з них дійсно спроможні. Проте нащо в такому разі намагатися повернути мене? Нащо намагатися втертися у мою довіру після того, що між нами сталося?

Валерія може бути стервою, обачливою, зухвалою, чи брехливою, проте вона в жодному разі не наївна. Вона не могла очікувати, що я пробачу їй після того, що вона зробила, після її брехні та зради. Це не мало сенсу.

У її почуття я теж ні на мить не вірив. Я ще не втратив розум, щоб вестися на подібні хитрощі. До того ж я вже добре знав, що вона їх не має. Валерію завжди хвилювали тільки гроші, й нічого окрім грошей.

А от у те, що від неї варто чекати неприємностей — цілком. Хай я й не впевнений у тому, чого саме вона прагне досягти.

Хай там як, для мене й усіх інших буде краще, якщо вона буде триматися якнайдалі від мого клубу. Ні, від мене взагалі.

— Так, Віталій, викликай, якщо слова не допоможуть, та вона не вгамується.

Я сподівався, що моїх слів буде достатньо, щоб вона більше не поверталась, проте можливо мені варто бути з нею жорсткішим.

Думки про Валерію псували мені настрій. Я не хотів забивати ними голову. А от руденька гарнюня — зовсім інша справа.

Кожна зустріч з нею пробуджує в мені щось бешкетне, вона хвилює мене, і мені це подобається. Руденька зовсім не вміє приховувати свої справжні емоції, хоча й намагається, і це найкраще у ній. На відміну від Валерії вона здається такою щирою та живою. І, хоча вона сама навряд чи в цьому зізнається, я теж хвилюю її. Я бачив як вона реагує на мене.

Чомусь я впевнений, що в неї нікого немає. Чи, принаймні, сподіваюся на це.

Лежачи у ліжку, я трохи шкодую про те, що ми побачимося лише ввечері, проте це було найкращим рішенням. Нам обом не завадить відпочити.

Наступного дня я піднімаюся на її поверх рівно о восьмій годині. Чесно кажучи, я прокинувся ще о шостій годині, й майже увесь час провів, невідривно дивлячись на годинник. Я не міг дочекатися нашої зустрічі.

Гарнюня відчиняє мені двері у миленькій білій блузці, та чорній спідниці, що блискуче облягає її фігуру. Настільки, що температура повітря у тамбурі відразу підстрибує на декілька градусів.

Трясця, яка ж вона гарна!

— Я забула спитати які там правила щодо одягу... — тихо промовляє вона. Невже я чую в її голосі схвильованість? — Це підійде? Якщо ні, я швидко переодягнуся...

Здається вона готова піти шукати щось інше просто зараз, проте я вчасно зупиняю її.

— Ні. Не треба, — хрипко відказую я, почуваючись якимсь збоченцем, — Це підійде. Якщо ти готова — ходімо.