РОЗДІЛ 5

Леся

Найважчим після повернення додому було змусити себе взяти змінний одяг та піти до спортзалу. Бажання впасти просто на ліжко було майже нестерпним, проте вимитися я хотіла ще більше, тож вибір був очевидним.

Увесь шлях до спортзалу та назад я позіхала, та докладала чималих зусиль, щоб тримати очі відкритими. А потім вперше скористалася душем, навіть не зазернувши у зал.

Взагалі-то мені подобається тренуватися, й тримати себе у формі. Подобається поколювання в м'язах та прохолодний душ після тренування, проте сьогодні в мене просто немає жодних сил на це. На будь що, що потребує фізичного навантаження. В мене досі болить спина після нічного прибирання. Сьогодні я вперше збираюся дозволити собі відпочити.

Ну гаразд, може не тільки відпочити, а й зайнятися пошуком нової роботи. Проте жодних вправ. Навіть кардіо.

Коли я повертаюся додому, зустрічаю сантехників, яких запросила власниця, відправляю їх до ванної кімнати. Я відкриваю перший сайт з вакансіями, й відкриваю пошук по фільтру. Обираю місто, а потім й інші параметри, й натрапляю на цілу купу вакансій реалізаторів, операторів кол-центрів, та перекладачів, які насправді займаються тим, що розводять довірливих іноземців на гроші.

Деякі з них навіть встигли мені подзвонити, натрапивши на моє резюме, проте я не хотіла мати справи ані з кол-центрами, ані з смутно відомими "шлюбними агенствами". З вакансіями на посаду реалізатора справи були набагато краще, проте ніхто з них мені не передзвонив.

Ближче до вечора мене почала охоплювати апатія. Я лежала у ліжку, розкинувши руки, й витріщалася у стелю. Попри моє бажання, я ніяк не могла змусити себе поспати ще бодай годину, й міркувала про усе, що сталося за останню добу.

В мене прорвало трубу. Я залила сусіда знизу, й він бачив мою білизну. Я втратила роботу. Й, скоріше за все, мені доведеться шукати нову квартиру.

Нічогенький такий собі список невдач. Можливо ще трохи, та я зможу позмагатися з Улею по безталанності.

Зітхнувши, я підводжуся з ліжка та крокую на кухню, відчуваючи, що якщо не з'їм бодай що-небудь, мій шлунок перетравить сам себе. На щастя я звикла тримати в холодильнику невеликий запас продуктів, тож не ризикую вмерти голодною смертю.

Проте, навіть вгамувавши голод, я не можу заспокоїтися. І зрозуміло чому.

Мене непокоїть нахаба. Точніше сума збитків, яких йому завдала вчорашня халепа. Не лише через те, що розплачуватися з ним, скоріше за все, доведеться саме мені. А й тому, що мені дійсно було шкода.

Ні, він досі анітрохи мені не подобався, принаймні якщо не враховувати його вигляд чи м'який, глибокий голос, від якого, впевнена, уся шкіра вкриється мурашками, якщо шепотіти ним усілякі речі...

Я завмираю, наче отримую ляпаса від самої себе, й трясу головою.

Отакої! Чого я взагалі думаю про цього нахабу у такому сенсі? Може він й красунчик, й голос в нього такий, що хоч аудіокниги записуй, проте в усьому іншому він мене анітрохи не влаштовує!

Я усього лише спитаю в нього, скільки я йому винна, — повторюю я собі, спускаючись сходами.

Так, тільки заради того, щоб розуміти, чи варто мені починати шукати іншу квартиру.

Я пригадую кількість води, що зустріла мене вдома вчора ввечорі, й знервовано прикушую губу. Напевно в його квартирі такий самий безлад, як і в мене. Ні, навіть гірше. На відміну від мене, в його квартирі вода крапала прямо зі стелі.

На мить я замислююсь про те, що він, як і я, був змушений приводити свою квартиру до ладу усю ніч, й скоріш за все йому доведеться робити ремонт, й мені стає соромно. Хоча в тому, що сталося, не було моєї провини. А потім я згадую ті його слова про залицяння, й знову відчуваю як мене охоплює роздратування.

Ні, годі, я вже вибачилася. Зараз дізнаюся скільки ми йому винні, й в залежності від його відповіді, або залишуся у цій квартирі, або буду змушена на деякий час переїхати до Улі, поки не влаштуюся на нову роботу, й не знайду іншу квартиру, яка буде мені по кишені.

Так, зібравшись з духом, я прямую до дверей, що розташовані так само, як мої, але поверхом нижче, й стукаю у двері. Проте мені ніхто не відповідає.

Може не чутно?

Про всяк випадок я стукаю знову, вже гучніше, та тисну на кнопку дверного дзвінку раз, чи може декілька разів, аж поки не чую по той бік кроки, й клацання замку.

Коли двері відчиняються, я готуюся промовити своє запитання вголос. Проте, коли я бачу його, вони наче застрягають у моєму горлі.

Нахаба відчиняє двері лише в сірих домашніх штанах на кшталт спортивних, тільки без класичних полос. Його торс, руки та ступні залишаються відкритими.

Перш ніж я оговтуюся, мій погляд ковзає його тілом, наче досліджує його, ненадовго затримуючись на ідеальному пресі, твердих грудях, ключицях, м'язистих плечах, руках з проступаючими венами, та його татуюванні  на лівій руці. Я усвідомлюю, що безсоромно витріщаюся на нього, лише коли він це помічає та починає грати м'язами, щоб подражнити мене. Його очі весело спалахують, й це змушує мене почервоніти та відвести погляд. Я пошепки вилаююсь.

Леся, яка ж ти дурепа!

— Ти що, так усіх зустрічаєш? — роздратовано питаю я, намагаючись не дивитися на нього, проте мій погляд вперто повертається до нього.