РОЗДІЛ 4

Ян

Ночувати у хостелі замість готеля — доволі сумлінне задоволення. Особливо якщо ти в цьому хостелі вперше, й гадки не маєш що на тебе чекає постільна білизна з якимись підозрілими плямами, чужий волос у туалеті, та невмирущий сусід-тарган.

Коротше кажучи, подивившись на цей жах у дусі старих гуртожитків, я плюнув на це діло й поїхав у клуб, сподіваючись, що зможу відіспатися у своєму кабінеті, проте варто мені приїхати, як на мене миттєво навалюється купа справ. Міркуючи про те, що зранку на мене чекають перемовини з новим постачальником, я жалкую, що мені не вдалося поспати. Проте подітися нікуди. В мене досі не було адміністратора. Сподіваюся хоча б з ними буде приємно мати справи.

— Яне Романовичу, вас кличуть до бару, — повідомляє Дарина, ще одна офіціантка. На відміну від Юлії вона більш-менш справляється зі своєю роботою, та зберігає спокій навіть у стресових обставинах.

— Хто? — про всяк випадок питаю я, готуючись до чергового скандалу з проблемним відвідувачем, проте усе видається набагато гіршим.

— Дівчина. Блондинка, — відказує вона. Її обличчя не виказує жодних емоцій, проте по очам бачу, що гостя їй не сподобалася. А потім Дарина посміхається та додає: — Вона назвалася вашою нареченою.

Трясця, а вона тут що в біса робить?

Я подумки вилаююсь, та стискаю губи. Я не маю жодного бажання бачитися з нею, проте мені краще піти, доки вона не влаштувала сцену перед відвідувачами та підлеглими.

— Добре. Перекажи їй, що я зараз підійду.

Залишившись в кабінеті сам на сам, я важко зітхаю, та скуйовджую волосся, занурюючи у нього пальці, а потім нарешті підіймаюся, та йду до бару.

Там, сидячи на круглому барному стільці, сидить Валерія, моя колишня. У руці вона тримає келих, та потягує з нього яскравий коктейль.

Помітивши мене, вона не підіймається, очікуючи що я сяду поряд з нею, проте я лишаюся стояти, сховавши руки у кишенях, й вона супиться, не приховуючи незадоволення.

— Наречена? — холодно запитую я. Валерія знизує плечима.

— Якби я сказала, що я твоя колишня, тобі б не переказали, — відказує вона, наче це повинно усе пояснювати.

Ні, переказали б, проте їй про це знати не обов'язково.

— А непогано ти тут усе влаштував.

— Навіщо ти прийшла? — втомлено питаю я. Усе, чого я хочу, — це скоріше закінчити розмову, щоб вона пішла геть. Дивлячись на неї зараз я не розумію, як міг кохати її чотири роки. Чотири роки брехні.

Від спогадів про те, яким я був, мені стає бридко. Я хочу вимитися з милом.

Проте вона не поспішає, ніби навмисно тягне час, проводячи пальцем з червоним манікюром під колір відвертої сукні по обідку келиха, й дивиться на мене з-під густих пухнастих вій. Таких саме фальшивих, як і їх власниця.

— Хіба ти не сумуєш за минулим? — питає Валерія.

Я не відповідаю. Мені здається, що кожний м'яз у моєму тілі закам'янів, та вона продовжує:

— Останнім часом я усе частіше згадую про тебе. Про нас. Нам було добре разом, хіба ні?..

Її погляд ковзає моїм обличчям, наче намагаючись відшукати у ньому щось, якийсь натяк на те, що її слова щось зачепили у мені, проте вони не викликають в мене нічого окрім огиди.

Минув майже рік з того дня, як я дізнався, що вона увесь час брехала мені. Що "відрядження", у які вона їздила раз на місяць, вона проводила в різних країнах Європи зі спроможними чоловіками. Що "вихідні з подругою" насправді також були у компанії інших чоловіків.

Так, Валерія була аферисткою. Хоча я майже впевнений у тому, що вона й досі цим займається.

— Ні, — холодно відказую я, — Не було. Ти сама чудово знаєш, що усе було брехнею. Завжди було. Не знаю навіщо ти сюди прийшла, проте тобі краще піти. Пошукай когось, хто готовий повірити у твою брехню.

Я розвертаюся, збираючись піти, проте вона хапає мою руку, намагаючись зупинити мене.

— Хіба ти не розумієш?! — у її голосі було щось, що можна було б прийняти за відчай, якби я не знав що вона за людина, — Це усе було заради тебе!

Погано приховуючи роздратування, я висмикую руку.

— Ні, — кажу я, й мій голос здається металевим, — Усе було заради тебе, Валерія.

Коли я йду, вона більше не намагається мене зупинити. А потім я підзиваю Дарину.

— Так, Яне Романовичу? — спокійно питає вона, наче щойно не заламувала руку нахабі, що вирішив помацати її сідниці заради приколу.

— Перекажи охоронцям, щоб вони більше не пускали цю дівчину до мого клубу. Й нехай виженуть цього збоченця.

На обличчі дівчини промайнула вдячна посмішка, й вона кивнула.

— Так, Яне Романовичу.

Десь так проминула ніч, та настав ранок.

До восьмої години, на котру була назначена зустріч із новим постачальником, я встиг випити чотири філіжанки з кавою, й десь поміж другою та третьою знову згадав про руденьку сусідку, та її роздратування моїми словами, а потім ту реакцію на поцілунок на вечірці. Адже мені не здалося. Її тягнуло до мене. І, хоча це мав бути лише поцілунок, мене також тягнуло до неї. Тягнуло, як ніколи й ні до кого раніше.