РОЗДІЛ 3

Леся

Ніч була довгою та виснажливою. Кажуть, що прибирання допомагає заспокоїтися, проте я цього не помітила.

Повторюючі одні й ті самі дії година за годиною, я продовжую кипіти, й, як не хочеться визнавати, думаю про нахабу-сусіда. Мене бісить у ньому геть усе: від нахабної усмішки та погляду «я-добре-знаю-що-я-красунчик», до трохи скуйовдженого волосся й татуювання на руці. Байдуже, що мені завжди здавалося це сексуальним.

Ні, особливо через це.

Попри усе, зовні сусід цілком у моєму смаку, й це дратує мене. Я не хочу, щоб він був привабливим для мене хоч у чомусь.

Спогади про те, як він дивився на мене, та його слова, змушують мене гарчати.

Нарешті, десь о четвертій годині, я закінчую прибирати, й ставлю взуття сушитися, а потім, навіть не прийнявши душ, без сил падаю на ліжко.

Мій ранок починається з дзвінка, десь о восьмій годині. Ледь розплющивши очі, я бачу котра зараз година, й виклик від боса, й вилаююся вголос.

Ну авжеж я проспала, й не почула будильник!

Я вскакую с ліжка, й на ходу збираючись на роботу, відповідаю на виклик.

— Ревко, ти що, зовсім здуріла?! — розлючено гирчить він, — Ти бачила котра година?!

Від його крику в мене дзвенить в ушах, й я примружуюся, натягуючи на себе офісний одяг.

Отак завжди. Працюєш за десятьох, іноді навіть у вихідні, без премії, а варто один раз запізнитися, й усе: ти — найгірша підлегла, бруд під ногами.

— Вибачте, Сергію Павловичу, — втомлено відказую я, — В мене сталася надзвичайна ситуація, — не зовсім брехня, еге ж? — Я вже прямую до офісу.

Краще б я мовчала.

— Ти вже годину як мала б бути в офісі! — гирчіть він, не шкодуючи моєї хворої голови, — Дуй сюди, якщо не хочеш, щоб тобі урізали зарплату!

З цими словами він скидає виклик, а я стискаю зуби.

Терпіти не можу цього чоловіка. За усе моє життя в мене не було такого огидного, самовпевненого та жорстокого боса, який би так відносився до підлеглих. Й добре ще сьогодні. Це справді моя провина. Проте частіше він поводиться так з підлеглими коли в нього просто немає настрою.

Чому ж я досі на нього працюю?

Тому що з цією роботою в мене немає часу шукати іншу, а я мушу платити за квартиру. Мушу, бо не можу повернутися до батька і його нової жінки.

Так, коли вони з моєю матір'ю розійшлися, батько одружився вдруге. Проте, проти казкові стереотипи, головним злом у моєму житті завжди був саме батько.

Власне, з мачухою за ці роки я взагалі не спілкувалася, й нас обох це влаштовувало. Але в останні роки батько усе частіше натякає, що мені час вертатися додому і "принести користь бізнесу". Тобто піти на побачення з тим хлопцем чи чоловіком, на котрого вкаже батько, а може і на щось більше. На його думку це єдина користь, яку я, як дівчина, можу принести. Не як спадкоємиця, а наче племінна кобила.

Чому я взагалі продовжувала з ним спілкуватися, якщо в нас не було навіть натяку на теплі стосунки?

Декілька років тому мати сильно захворіла, й з тих пір він оплачував її лікування. Те, що він досі не використовував це, щоб змусити мене робити те, що йому треба, єдина причина, з якої я продовжувала поважати його, хоча й ніколи не відчувала батьківської любові. Хоча, відверто кажучи, я боялася, що врешті-решт, він на це піде. Коли буде вважати, що ставки цього варті. І це — ще одна причина, чому мені так потрібні гроші.

Навіть це означає, що я ще декілька років буду працювати на цього хряка.

Я приїждаю в офіс десь через півгодини, розуміючи, що цього разу без штрафу не минеться. Я вперше бачу боса в такому кепському настрої, та злорадний погляд його секретарки у приймальній натякнув, що на мене чекають великі неприємності.

Так, дружньою атмосферу в нашому офісі не назвеш. Підгадити ближньому своєму — майже його девіз. Проте нам гроші не за дружні стосунки платять.

— Викликали, Сергію Павловичу?

Я намагаюся зберігати спокій, хоча здогадуюся, що на мене чекає чимало бридких слів, що погрожують зірватися з язика цього чоловіка.

Бос сидить у своєму кріслі, що вище за нього на декілька сантиметрів, й шумно дихає. На його сорочці з'явилися темні плями від поту, а обличчя почервоніло, наче стиглий томат, що от-от лусне від гніву. Коли він бачить мене, його маленькі темні очі ледве кров'ю не наливаються.

— Ти! — гарчить він, з ненавистю дивлячись на мене, — Приперлася нарешті!

Мені доводиться проковтнути ці слова, як і багато інших до цього. Я мовчки чекаю, доки він закінчить. В цьому офісі всі звикли до зневаги, інші тут не затримуються. Проте, коли він промовляє слово "звільнено", мені здається, що я очулася. я не можу у це повірити.

— Сергію Павловичу... — хрипко промовляю я, але він навіть чути не хоче, роздратовано взмахуючи рукою, наче намагається відігнати нав'язливу комаху.

— Усе, забирайся геть! — він кидає на стіл переді мною худий конвертик, — І навіть не чекай на решту своєї зарплати! Йди, щоб я тебе більше не бачив!