РОЗДІЛ 2

Ян

Мій день почався геть невдало.

З самого ранку мені довелося їхати в клуб, щоб вирішити проблеми з поставками. Ці гади гадали, що з нас можна надурити, поставивши нам розбавлений коньяк. Тепер нехай шукають інших замовників. І бажано десь в іншому місці.

— Яне Романовичу, — виправдовувався постачальник по той бік слухавки, — Тут, напевно, сталося якесь непорозуміння. Ми постачаємо найкращий коньяк у Харкові. Такого просто не може бути!

Еге ж, найкращий розбавлений коньяк у місті. Іншого такого ви не знайдете.

Вони що, туди чаю долили? Вирішили згадати дитинство?

Він викликає в мене нестерпне бажання повідомити йому, що єдине непорозуміння тут — він. Проте я насилу стримуюся.

— Сергію Павловичу, — холодно відказую я, — Якщо ви тримаєте мене за ідіота, й дійсно вважаєте, що я буду платити гроші за цю бурду, як за елітний коньяк, то вам слід звернутися до лікаря.

— Ви мені погрожуєте?! — взвизгує він. Наче зі хряком розмовляю, чесне слово.

— Ну що ви, Сергію Павловичу... Я лише щиро турбуюся про ваш розум.

Але на цьому проблеми не закінчилися.

Майже відразу, як я кладу слухавку, пообіцявши цьому шахраю, що в цьому місті з ним більше ніхто не буде працювати, до мого кабінету забігає молода перелякана офіціантка. Що вже само по собі проблема. Не просто так одна з найголовніших вимог до працівників подібних закладів — стресостійкість.

— Яне Романовичу, там біда! — важко дихаючи промовляє вона.

— Що знову сталося, Юля? — за останній тиждень ця дівчина надто часто бувала у моєму кабінеті. З нею увесь час щось траплялося. То келихи з чарками побьються, то напої розіллються. Словом, як не одне так інше. Вона зовсім не справлялася з цією роботою.

Відверто кажучи, якби Юля не була такою лякливою, я б напевно вирішив, що вона до мене залицяється. Проте поряд зі мною ця дівчина тремтить так, наче я звір якийсь. Навіть зараз вона тремтіла, намагаючись не дивитися мені в очі.

Дівчина мала кепській вигляд. Її зачіска розтріпалася, деякі пасми впали на обличчя, а фартух з'їхав набік. Судячи з усього, вона дуже поспішала.

— Там бійка! — нарешті пояснює вона.

Трясця...

— Заспокойся, просто поклич охорону, вони знають що робити, — втомлено відказую я, — Й навіть не думай показуватися перед відвідувачами у такому вигляді. Приведи себе у порядок.

Наче оговтавшись, вона сіпається, швидко прибирає темні пасми з обличчя, та поправляє фартух, проте не йде. Замість цього дівчина, вагаючись, починає знервовано м'яти тканину.

— Ще щось? Кажи швидше, в мене багато роботи.

— Але, Яне Романовичу... Вони ж бійку й влаштували! — тремтячим голосом додає вона.

— Хто? Охоронці? — перепитую я, сподіваючись, що помиляюся. Проте дівчина починає кивати, не приховуючи паніку.

— Усе почалося зі сварки, а потім вони почали штовхати один іншого. Кирил намагався їх розняти, проте йому теж прилетіло. Він вдарився о стіну, й в нього око запливло. Він приклав лід, проте, гадаю, йому краще поїхати додому...

Я пошепки вилаююся й підіймаюся з-за столу. Крім того, що в мене охоронці — ідіоти, котрі вирішили, що можуть вирішувати стосунки у моєму клубі, тепер в мене ще й бармен з заплившим оком!

— Гаразд. Веди мене до цих бовдурів. Сподіваюся їм хоча б вистачило розуму робити це не перед відвідувачами?

Дівчина перелякано гикає, й киває.

— Вони на подвір'ї, зі сторони службового входу! — пошепки відказує вона.

Разом ми проходимо повз залу, повну людей, світла та музики, намагаючись нікого не зачепити, й врешті-решт дістаємося дверей службового виходу, проте далі дівчина не йде, й дивиться на мене так, наче от-от заплаче.

Тільки цього мені не вистачало!

— Заспокойся, далі я сам. Йди відпочинь, й перекажи Кирилу, щоб не лякав відвідувачів своїм виглядом, й подзвонив Микиті. Хай підмінить його декілька днів. Звісно, з мене преміальні за незручності.

Кивнув, вона стисла в пальцях край фартуха, й втекла. Я важко зітхнув, відчиняючи двері, розуміючи, що скоріш за все найближчим часом мені доведеться шукати ще й нову офіціантку.

Відкриття клубу відбулося усього півтори тижні тому, а проблем навалилося, наче за півроку.

Виходячи надвір, я бачу своїх охоронців, "найкращих у своєму ділі" — як запевняв мене власник охоронної компанії, біля смітнику, у синцях та подряпинах, з рваними та брудними костюмами, та ледве стримуюся, щоб не загарчати.

— Що ви тут влаштували? — холодно питаю я, схрестивши руки на грудях, й цього достатньо, щоб чоловіки перелякано гикають, наче та офіціантка. Вони завмирають, а потім повертаються до мене. В обох — синці на обличчі, в одного розбита губа, в іншого — брова. Ідіоти.

— Яне Романовичу... — почав було один з них, проте я його зупинив. Все одно, щоб вони не сказали, відповідь мене не влаштує.

— Слухайте, мені все одно що у вас за відносини. Але якщо ви гадаєте, що я дозволю вам зв'ясовувати їх у моєму клубі, надовго ви тут не затримаєтесь. Приведіть себе до ладу. Змініть одяг. Й починайте виконувати свої обов'язки, бо інакше я подбаю про те, щоб цим займався хтось інший. Усе зрозуміло?