Леся
Кажуть, що справжнє кохання існує тільки у кіно та любовних романах, проте я в це не вірю.
Ще з дитинства я полюбляла книжки про принцес та принців, про героїв, які долають перешкоди на своєму шляху, й нарешті набувають свого щастя. Я усе життя мріяла стати однією з них, проте кохання було одим з небагатьох речей, з якими мені не щастило.
Уля, моя найліпша подруга, каже, що це через те, що я завжди обираю не тих хлопців. Але хіба я винна у тому, що вони виявляються гіршими, ніж здаються на перший погляд?
Спочатку всі вони здавалися ідеальними. Кумедними, ввічливими та чарівними… Ну звідки я мала знати, що у Олега була дівчина, а у Микити — жінка, якщо він не носив обручку? Що у Сергія виявиться мерзенний характер, а у Кості нездорова жага до контролю?
Мабуть після стількох розчарувань та пролитих сліз я мала б припинити пошуки, й з підозрою ставитися до кожного нового хлопця, але тоді це була б не я.
Ця віра у справжнє кохання й привела мене сюди, на тематичну вечірку на честь відкриття клубу у центрі нашого міста.
Взагалі-то я не дуже звикла до подібних місць, тому покликала із собою Улю. Досі не вірю, що вона погодилась піти сюди зі мною. Вона взагалі такі речі терпіти не може. Якби не я, вона б зараз була вдома, їла морозиво та дивилася дорами.
Я чекаю на неї біля входу, де вже вистроїлася велика черга, поправляючи свою блискучу чорну сукню, й руді хвилі волосся. Для досягнення моєї мети, сьогодні я маю бути помітною.
О, а ось і Уля!
Вона якраз переходить через дорогу, явно почуваючись незручно в короткій сукні та туфлями з високими підборами, проте виглядає гарно. Все ж таки я рада, що хоч раз змогла витрясти її з джинсів.
Я широко посміхаюся та прямую у бік подруги під стукіт підборів по асфальту, а потім щиро обіймаю її.
— Ти все ж таки прийшла! — радісно промовляю я, нетерпляче тягну її у бік черги, — Дякую, Уля, обіцяю, ти не пошкодуєш!
Судячи з її погляду, Уля в цьому сильно сумнівається, проте не заперечує, тільки питає:
— То що? Чому ми тут? Це все через того хлопця?
— Як ти про це дізналася? — питаю її, здивовано кліпаючи очима, та вона лише зітхає.
Невже я така передбачувана?
— Гаразд, я дізналася, що він буде тут сьогодні, на відкритті. Вони вирішили влаштувати тематичний вечір. Усім на вході видають маски, щоб їх було складно впізнати, уявляєш? Це так романтично!
— Це справді звучить цікаво, — визнає вона, — Проте як ти збираєшся його знайти? Хіба це не буде проблемою, якщо він буде у масці?
— Звісно, що ні! Я обов’язково впізнаю його! — заперечую я, хоча, відверто кажучи, в мене теж є сумніви щодо цього.
Коли підходить наша черга, охоронець перевіряє наші документи та вручає нам маски: чорну і білу, нагадуючи, що знімати їх до кінця вечора заборонено, а потім ми опиняємося всередині.
Стеля клубу обклеєна підсвіткою та ватою, що робить її схожою на хмарне небо з блискавками. А через те, що всі навколо були у масках, атмосфера у клубі справді казкова. Я відчуваю себе справжньою Попелюшкою.
— Тут круто, егеж? — питаю я, обіймаючи Улю за плечі.
— Дивовижно, — визнає вона, якось дивно роздивляючись навколо. Здається попри сумніви вона не шкодує, що прийшла сюди, — Можливо це була непогана ідея...
— Звісно що ні! — з посмішкою відказую я, та тягну її далі, ближче до барної стійки, — Ходімо, я впевнена, він вже десь тут!
Вона йде за мною, а потім раптом зникає, й я ніяк не можу розгледіти її у натовпі. Проте я бачу його. Хлопця, через якого я прийшла сюди.
Ми познайомилися у спортзалі деякий час тому. Так вийшло, що він відвідував його водночас зі мною. Не можу сказати, що ми з ним багато спілкувались, проте ми мали спільних знайомих. Саме від них я дізналася про те, що він тут сьогодні буде, й прийшла сюди, щоб нарешті зізнатися йому у власних почуттях.
Прямуючи до нього, я не вірю власній вдачі. Звісно, хлопець теж у масці, білій, як і його костюм. Проте це точно він! Зріст, фігура, й колір волосся — усе збігається!
Ось тільки що йому сказати? "Привіт, я впізнала тебе, ми ходимо до одного спортзалу"? "Файно виглядаєш"? "Ти не хотів би випити кави"?
Дідько, ну чому ж мені завжди так складно знайомитися першою?
Зітхнувши, я вирішую імпровізувати, проте, коли опиняюся поруч, випадково оступаюся, й йойкаю. Й цілуватися б мені з підлогою, якби він мене не підхопив.
Хлопець завмирає, притримуючи мене за талію, я також. Наші погляди зустрічаються, й в ту мить час наче зупиняється, як у кіно. Це була справжня магія.
— Дякую. Вибачте, я така незграбна... — промовляю я, не впевнена, чи чує він мене у цьому галасі.
Я досі тримаюся за його плечі, міцні до речі, проте хлопець, схоже, не проти. Він зацікавлено роздивляється мене скрізь отвіри в масці, ніби оцінює, й, судячи з того, як здіймаються кутики його губ, побачене йому подобається.
Так-так, роздивися, красунчику. Щоб при наступній зустрічі точно мене впізнати!
#329 в Жіночий роман
#1042 в Любовні романи
#515 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 26.04.2023