Глава 12

Неділя минула наче у сні. Ніби нічого особливого не сталося, та все, що відбувалось, Наді здавалось значущим.

Легкий та невимушений поцілунок вранці, щойно вони прокинулись і ще не підвелись з ліжка. Це було так приємно, що вилазити з-під ковдри не хотілося.

Прощальна прогулянка лісом, протягом якої вони з Мартином тримались за руки, наче справді закохані. Надя навіть трішки засумувала, що їм вже треба повертатись до міста.

Спільний обід у невеличкому ресторанчику з новими знайомими, де, вочевидь, вони з Мартином виглядали так, що навіть Зося до нього не чіплялась. Вона лише хитала головою, мабуть, у відповідь на власні спостереження, а Богдан по-доброму всміхався.

Однак Наді було байдуже, що про них подумають. Вона просто тішилась своєму новому несподіваному, але приємному стану, визначення якому поки ще не придумала. Мартин запропонував не загадувати наперед, тож Надя так і робила. А далі буде видно.

По обіді вони попрощались з Зосею, Богданом та Олегом, спакували свої валізи та рушили на вокзал. Цього разу потяг був заповнений вщент, як зазвичай і буває у такий час в неділю, тож їм дуже пощастило, що Мартин замовив для них квитки наперед. Вже в місті він відвіз Надю додому на таксі, а сам рушив до батьків, щоб взяти ще деякі речі.

Вдома ж на Надю чекав батько. Він так міцно її обійняв, що до очей Наді підкотили сльози.

— Привіт, мала. Ти як? — пробурмотів він хрипко.

— Все добре, тату, — промовила Надя, а потім всміхнулась. — Дуже добре.

Вона справді саме так себе почувала. Тим часом батько видихнув.

— Тоді… гаразд. — Він оглянув її дуже прискіпливо й врешті-решт всміхнувся. — Знаєш, а я скучив.

— Знаю. Я теж за тобою скучила, тату.

— От і добре, — батько почав знімати з Наді куртку. — Я планую по повній програмі використати час, поки твій чоловік звітує перед своїми батьками.

— Це ж як? — здивовано поцікавилась Надя. Вона не пам’ятала, щоб колись чула від батька щось подібне.

— Ми розважатимемось, як колись. Пам’ятаєш? Щоправда, це траплялось нечасто, але…

Надя перевзулась у домашні капці та випросталась.

— Ти про фільм і попкорн? Шоколадний?

— То ти пам’ятаєш?! — захоплено вимовив батько.

— Мабуть, ніколи не забуду. То ти приготував попкорн?

— Еге ж, — ніяково кивнув Григір Блажко. — Це ж ти мене навчила його готувати.

Хоча шоколадний попкорн був не найкращою їжею для вагітної жінки, Надя відкинула сумніви.

— З задоволенням складу тобі компанію…

Мартин приїхав близько двадцять другої години, і Надя зрозуміла, що дуже на нього чекала. Дивовижно, що за такий короткий час вони так сильно зблизились. Принаймні емоційно.

Батько привітався з зятем й пішов до себе, а Надя та Мартин увійшли до її кімнати. Підготовка до сну не забрала багато часу, але Надя чомусь увесь час хвилювалась. Коли ж вони опинились в одному ліжку, Мартин одразу присунув її собі під бік і впевнено промовив:

— Спи та ні про що не думай.

Це добре, що він не поспішає. Головне в їхній ситуації — не наробити помилок.

— Спробую, — пообіцяла Надя. — Нагадай мені завтра, щоб я дала тобі ключа. Гаразд?

— Нагадаю, — промовив Мартин і поцілував її у скроню…

Проте вранці їм було не до ключа. Вони проспали та збирались на роботу поспіхом, а потім ніяк не могли викликати таксі. До медичного центру вони влетіли в останню мить і одразу розбіглися по своїх відділеннях. Та все ж Мартин встиг торкнутись поцілунком її холодних від осіннього вітру губ, перш ніж промовив:

— Побачимось пізніше.

Перед обідньою перервою Надю несподівано перехопила завідувачка діагностичного відділення. Марта Кирилівна ніби чатувала на неї в коридорі центру та з’явилась перед очима лише в останню мить. Якби Надя помітила жінку раніше, вона б точно зробила спробу уникнути розмови, а так довелося балакати.

— Вітаю, Надійко. Заміжжя пішло тобі на користь, — заявила Марта Дякун, на мить торкнувшись її плечей. — Маєш гарний вигляд.

— Спасибі, — пробурмотіла Надя.

Вона поки що не знала, навіщо її перестріла матуся Андрія, однак не чекала від неї нічого доброго. Не довіряла вона їй, та й усе.

— Я лише хотіла повідомити, що Андрій вже поїхав, тож більше він тобі не докучатиме, — заявила Марта Кирилівна, заглядаючи Наді в очі.

Так от чому його ніде не видно? Це добре, що тепер не доведеться шукати обхідних шляхів.

— Спасибі, що повідомили, — чемно, але без зайвих емоцій промовила Надя й вже хотіла піти, однак Марта Кирилівна її зупинила.

— Ще одне… — Жінка поглянула навкруги. Мабуть, не хотіла, щоб хтось почув їхню розмову. — Ти ж не розповіла батькові про ту… прикру подію у дворі ресторану під час твого весілля, вірно?

Ще чого! Не вистачало, щоб батько нервував ще й з цього приводу.

— Не розповіла, — глухо відгукнулась Надя.