Глава 11

У якусь мить, коли Зося ще не повернулась, Мартину зателефонували, і він відійшов убік, до озера, щоб поговорити. Надю страшенно цікавило, хто потурбував його під час «медового місяця», але вона стрималась і не запитала. Як не крути, а їхній шлюб фіктивний, і кожен має право на особисте життя й власні таємниці. Адже вони так домовились, хіба ні?

Продовжувати накручувати себе їй завадив Богдан. Він підійшов до Наді, потер широкою долонею потилицю й запитав:

— Ви образились на Зосю, вірно?

То він усе чув, чи лише спостережливий?

— Чому ви так вирішили? Хіба було за що?

Надя й сама відчула, як саркастично пролунало її останнє запитання, але виправдовуватись за це не збиралась. Не вона загравала до чужого чоловіка.

Богдан всміхнувся.

— Та було за що, було. Але ображатись не варто.

— Невже?

Надя повернулась до співрозмовника боком, сперлась ліктем об стіл, а щокою об долоню. Цікаво, що ж він на таке скаже? Адже примусило щось Богдана почати цю розмову.

— Щиро кажу, бо… Розумієте, просто у Зосі такий… грайливий характер. Але це нічого не означає.

Надя дивилась у широке добре обличчя Богдана й намагалась зрозуміти, що тримає цих двох абсолютно несхожих людей разом.

— Богдане, ви так впевнено це сказали… Ви з Зосею одружені?

Богдан похитав головою.

— Ні. Я не проти, але Зося не поспішає.

Дивно. Зазвичай буває навпаки. Але це їхня справа.

— А скільки ви вже разом, якщо це не секрет?

— Давно. Ще зі шкільних років. Тому я знаю, про що кажу. Зося любить увагу та хоче подобатись. Така у неї натура.

Натура — зачіпатись до чужих чоловіків? Навіть не так — до інших чоловіків, адже Зося зустрічається з Богданом. Як він це терпить? Надя б так не змогла.

— Вибачте, що я про це запитаю, але ви ніколи не думали, що одного разу Зося може закохатись по-справжньому й піти?

Богдан поглянув в бік будиночка.

— Думав. Не раз про це міркував. Але вирішив, що вона має право вибору. Що мушу дати їй це право. Якщо піде, то я… — Богдан знизав широкими плечима й знову всміхнувся. —  Я чекатиму, коли вона повернеться.

— Чому? — не витримала й вигукнула Надя. — Не розумію вас. Якби мій хлопець так чинив, то навряд чи залишився б моїм хлопцем. А ви такі спокійні…

— Я змирився, бо кохаю Зосю, якою б вона не була. Щодо вашого хлопця… Здається, ви сказали, що одружені?

— Так. Щойно одружились.

— Вам не варто ревнувати вашого чоловіка. Потреби такої немає. Він вас ні на кого не проміняє. Кохання видно неозброєним оком.

— Та ну! Ви… — Надя проковтнула слово «помиляєтесь». Це ж треба? Мало не обмовилась, що їхні з Мартином стосунки фіктивні. Але чому Богдан вирішив, що Мартин її кохає? Адже це не так. Цього не може бути, бо він кохає іншу. Щодо неї, Наді… — Я хотіла сказати, що не ревную.

Звісно, що не ревнує. Щоб ревнувати потрібно кохати.

— Ви були зі мною відверті, тож я теж дозволю собі таке задоволення, — на щоках Богдана з’явились ямочки. — Ви ревнуєте, тому я і підійшов. Повірте мені, я вже таке бачив. Зося може хоч голяка перед вашим чоловіком ходити, але він на неї не клюне. Такі хлопці, як ваш Мартин, вірні аж до нудоти. Тому я й запросив вас на обід, бо одразу зрозумів — з боку Мартина цікавості до Зосі не буде.

— То це була ваша ідея — спільний обід? А я подумала, що… Зрештою, це не має значення.

— Так, ідея ця — моя. А те, що ви подумали на Зосю, ще раз свідчить про те, що ви ревнуєте…

Переконувати Богдана, що ревнувати Мартина вона не може, Наді не хотілося, тож вона поміняла тему розмови.

— М’ясо ще довго смажитиметься? Так смачно пахне, що з пляцком я точно зачекаю.

— Піду перевірю.

Богдан повернувся до гриля, а Мартин тим часом завершив розмову й всівся поруч з Надею. Повідомив:

— Соломія телефонувала.

Ну звісно! Батьки б не стали його… їх тривожити.

— Що сказала?

— Сказала, що скучила. Запитала, як нам тут, чи ми задоволені відпочинком. Ніби все.

Надя не планувала цим ділитися, але не втрималась.

— Соломія мене ненавидить. — Сказала і негайно пожалкувала. Навіщо Мартину така інформація? Надя мимоволі взяла його за руку. — Не зважай. Твоя сестра має право на такі емоції.

— Має. — Він помовчав. — Я про них знаю. Тобто… Соломія тебе не ненавидить. Вона ревнує, і це з часом мине.

Мине? Коли вони з Мартином розійдуться?

Від цієї думки Наді стало якось холодно. Невже вона почала звикати до свого чоловіка?

— Мабуть, — промовила вона глухо й спробувала забрати руку, та цього разу Мартин не відпустив.

— Тебе це дуже зачіпає? Я можу з нею побалакати.